Редакційна пошта / Любовні пригоди баби Марії

У холодному смердючому товарняку для худоби везли молодь у Німеччину. Серед усіх була і Марія: гарна і вродлива дівчина з чорними бровами. Одна коса до пояса чого варта була, а гнучкий стан і витончені ноги не давали спокою не одному хлопцеві, який проходив мимо завидної дівки. 

Вивезена молодь потрапила у табір для полонених. Кожен, хто там був, мовчки прощався з рідним краєм назавжди, втративши надію ще хоч раз побачитись з ріднею.

Важка праця і напівголодне існування виснажували молоді тіла хлопців та дівчат. Хлопці вичиняли шкіри, а дівчата чистили патрони. Марія за 2 роки перебування в Німеччині дуже швидко і досконало вивчила німецьку мову. Її врода привернула увагу вартового, бо він, щоразу, як тільки був на варті, завжди лагідно посміхався до українки, давав їй булочку і плитку шоколаду. Він любив її. Але на цю любов німецький солдат не мав права, бо на їх обох чекав розстріл. 

Українські хлопці теж задивлялися на наших дівчат і Марію. Хлопці мали змогу вкрасти трохи шкіри, яку вичиняли. Але де і як її збути, щоб виміняти на харчі? І, змовившись між собою, склали рятувальний від голоду план.

На вулиці стояв великий дерев’яний туалет, розділений перегородкою. Хлопці заходили в одні двері, а дівчата  – в другі. Там у них був «переговорний пункт». Щоб успішно здійснити «операцію», потрібна була згода обох сторін: і хлопців, і дівчат, від якої мали б користь усі. В перегородці зробили дірку, через яку полонені займалися сексом. 

Тут була двостороння угода: дівчата дають згоду, хлопці за те віддають украдену шкіру, а Марія, яка подобалася вартовому німцеві, віддавала ту шкіру йому. Вартовий перекидав через огорожу «передачу» ще комусь. А той невідомий «хтось» взамін давав консерви, хліб, печиво. Серед німців теж були добрі люди. І жодного разу ніхто ніколи не попався на гарячому.

 В туалет з охорони ніхто ніколи не заходив, бо прибирали його полонені. За такі «передачі» Марія мусила дати згоду німцеві на поцілунок і пристрасні обійми. На більше ніхто з них не розраховував, бо обом за це грозила смерть.

– А якби хто з дівчат завагітнів? Що тоді було б? – питаю я в бабусі Марії.

– Нє, дитино, нихто беремінний з дивчєт ни був, бо нам давали такі уколи, щоб ни було … тоє на сорочци. І ни в кого того ни було, то ж нихто ни боявся, що буде груба (вагітна). Знали, що так ни мона робити, бо то гріх, зразу якєйсь встид був, а впосля нє – бо всім хотілося їсти.

На таку «гидку» роботу мусив погоджуватись кожен, хто там перебував. Всі хотіли їсти. А хто відмовлявся – тому не давали ніякого їдла з виміняних харчів. Так, що кожен за себе приймав рішення: або – або.

Марію в таборі прозвали «камандіршою». Мабуть, тому, що вона, володіючи німецькою мовою і знайшовши прихильність у вартового, зуміла рятувати полонених від голоду. Бо що то за харчування було: раз на добу миска смердючої баланди з гнилої брукви? Попробуй виживи! А так хоч якась була підтримка.

… Марію дуже любив Антін – хлопець з Полтави, він ревнував її і не хотів, щоб вона займалася сексом з іншими хлопцями, а лише з ним. Та решта хлопців полонених, знаючи темперамент дівчини, бажали, щоб і вона приходила на «переговори». І вона йшла, бо не хотіла померти з голоду.

– Я була гаряча до того діла, – сміється беззубим ротом бабуся. – Навіть не знаю, як все це витримала і пережила.

…Закінчилась війна. Всі полонені їхали хто додому, а хто в інші країни. Антін кликав Марію з собою в Америку, щоб зажити щасливо і по-людськи. Та дівчина поїхала в Україну до матері і сестер. Пробувши рік у Америці, хлопець приїхав до коханої, щоб одружитися і думав все-таки вмовити поїхати з ним. Та вона відмовила.

– Нащо мині твоя Гамерика? Шо я там буду робити? Там бураків нима – шо я буду сапати? Корив тоже нима – шо я буду доїти? 

Ти собі їдь, Гантоне, а я ни поїду. 

І не поїхала. А потім її чогось визвало «високе» начальство у район.

– Все допитувалися, чого я була у Гірманії. Може, ти шпійонкою там була? То по тобі плаче Сибір, – казав той, що при пагонах був. А насправді – я йому понаравилась, і він не знав як до мене доступитися – то «шив мені політіку», – згадує бабуся. А впосля каже: «Якщо ни хоч на каторгу – то виходь за мене замуж і їдь зо мною у Казахстан. Вибирай!».

Мусила Марія їхати зі своїм воєнним чоловіком на чужину, бо його підвищили «у званії» і направили туди на роботу.

– Я була б там гініральшою,  – сміється старенька. – А ни захотіла. Там треба скрізь ходити під ручку, хороше вбиратися,  а я того ни люблю. Чоловік не сварився зі мною, тилько казав: «Так положено по долгу служби…».

Не витримала Марія «гініральської жизні». І, проживши там рік, зв’язала вузлик, взяла малого синочка – і гайда додому в Україну, до матері. Слідом за нею приїхав і Дмитро – не міг відпустити темпераментну красуню-дружину саму. Навіть роботу поміняв – пішов працювати різноробочим, аби лиш Марусі догодити, бо надто вже вона йому годила в ліжку. 

Згодом кохана почала пригублювати чарку. Дмитро добрий був, не сварив її, лише просив: «Не пий, Марусю, так нехороше… люди говорять». Прибіжить на обід додому – і знову на роботу. А Марія спить захмеліла. Соромно чоловікові – бо ж містечко маленьке, все у всіх на виду. Та нічого не вдієш. Стала в’янути краса жінки – де й поділося усе?

Виріс син – одружився і поїхав десь далеко, щоб не соромно було за таку матір. Помер і Дмитро, і Марія залишилась одна-однісінька у своїй хатині. Літом ще сяк-так тримається: повиполює городи, вгодує кабанчика і … робить «запаси» на зиму. 

Вночі, коли всі полягають спати, баба Марія при Місяці попід людськими деревами визбирає всі сливи, абрикоси і жене з них горілку. 10 трилітрових бутлів заготовить самогону крепущого, як вогонь, і їй вистачає на цілу зиму. Заколе кабанчика, засолить сало, наробить тушонок – і є що їсти, є закуска. 

Літом вона хазяйка – ніхто не придереться до неї, а як настане зима… Марія, обута в бурки, одягнута в плюшку- «лизанку», лягає в холодній нетопленій хаті під перину і спить. На табуретці стоїть банка тушонки для закуски і пляшка самогону. І так цілу зиму, кожен день. Лише з настанням весни баба Манька кидає своє «Грязне» діло і починає хазяйнувати. А приходить зима – знову за своє. А коли влітку когось побачить п’яного – то плює на землю і каже: «Як то гидко дивитися на отаких людей…».

… А її ніхто п’яну не бачить, бо цілу зиму вона сидить удома – кабанчика і горілки вистачає. А більше бабі Марії нічого і не треба…