Клавине щастяВесілля було у Клави, як кажуть, на всю губу – з розмахом. Батьки для єдиної доньки не пожаліли нічого. Весільний кортеж зайняв мало не всю вулицю.
І жилось спочатку добре. Всі казали: красиві, щасливі, не ліниві, – то й в достатку. Що ще треба?
Та почалася перебудова в країні, а з нею – й безробіття, яке руйнувало сім’ї. Хтось їхав за кордон на заробітки, хтось «човникував» вдома, заробляючи іноді «зелених» стільки, що дехто й за місяць не має. Отож ці «легкі» гроші розбещували людей, які розгулювалися, розпивалися.
Таким шляхом пішов і Клавин Микола. Помаленьку розлінився, розпився від безділля. А як дружина зауважить, – то й з кулаками на неї. Недовго терпіла: за дітей – і до батьків. Вони плакали, що в доньки не склалося.
– А мені біля вас добре і спокійно, – казала Клава.
– А як же діти без батька, доню?
– Хіба такий батько може бути прикладом для них? Я сильна. Справлюсь сама.
Виросли діти, вивчилися, свої сім’ї мають. Радіє Клава, доглядає батьків. Вже й не думала про своє життя. А її щастя й не забарилось…
Якось поспішала на роботу, та аби не запізнитись, зупинила таксі, навіть не глянувши на водія.
– Ой, швидше везіть, бо запізнююсь на роботу.
– Що, чоловік затримав?
– Слава Богу, десять років обходжусь без такого «щастя».
– І що: краще без нього?
– А ви чого цікавитесь?
– Та сам вже двічі був одружений – не терплю кривди і зради…
Клава подивилась нарешті на дивного водія: гарний, а очі дивляться прямо в душу.
– От я й приїхала. Скільки з мене?
– А нічого. Дякую за вашу присутність. Думаю, ще зустрінемося…
Подякувавши, жінка побігла на роботу.
А ввечері, тільки вийшла за ворота фабрики, побачила знайоме таксі та водія, що прямував до неї.
– Багато живеш, Клаво, коли на таксі роз’їжджаєш, – засміялися колеги.
– А я безплатно, бо це – знайомий, – кинула їм.
– Тож давайте й познайомимось, коли так, – мовив чоловік, який саме підійшов. – Григорій.
– А моє ім’я ви щойно чули від дівчат.
– Не знаю, Клаво, як вам, а мені приємна наша випадкова зустріч…
Не знала жінка, що відповісти, тож їхали мовчки, кожен думаючи про своє.
Біля дому Григорій вийшов з нею й попросив, щоб познайомила з домашніми.
– І що я скажу батькам?
– А так і скажете, що познайомилися в дорозі і не хочемо розлучатися.
Доки на кухні готувалася вечеря, батьки все розказали гостю про доньку.
– Ну, тепер все про мене знаєте? – запитала Клава.
– Ні ще не з усіма вашими познайомився.
– А з ким ще хочете?
– З дітьми та онуками.
– Любите дітей? То чому ж своїх покинули?
– А у мене їх немає. Коли б були, може, терпів би заради них усе.
Коли всі зібралися у неділю на мамине загадкове запрошення, до будинку під’їхало таксі, і поріг переступив Григорій з оберемком квітів та гостинцями.
– Мамо, що це значить? – запитали діти.
– А ваші дідусь з бабусею хочуть мати зятя.
– Мамочко, а ми теж хочемо твого щастя.
– Та я ж щаслива з вами.
– Ні, ти у нас ще молода, і повинна мати особисте щастя.
– От я й хочу дати його вашій мамі, –сказав Григорій. – Приймаєте мене до гурту?
– Приймаємо, приймаємо! – загукали всі.
– А ти, Клаво, згідна бути зі мною?
Жінка лише посміхнулася й опустила голову.
– Гірко! Гірко! – спохопився хтось з дітей.
– От і видали маму заміж, – сказала схвильована Клава і чомусь заплакала.
– Обіцяю вам, що це при мені її перші й останні сльози, – запевнив Григорій і ніжно обняв уперше Клаву.
Живуть вони у злагоді та любові й досі. Хай щастить їм!
Валентина ОСТАПЧУК.
смт Голоби.
Залишити коментар