Посиденьки з Охрімом СвиткоюМабуть, не буде ніякого перебільшення у твердженні, що найвеселіший народ жив і живе на селі. Як би селянам не було важко, вони ніколи не падають духом, цінують дотепне слово, мають здорове почуття гумору.
Зрештою, пригадаймо, де народилися найвідоміші українські гумористи і сатирики Остап Вишня, Олександр Ковінька, Федір Маківчук, Павло Глазовий, Степан Руданський, Андрій Сова та багато їх «бойових» соратників. Звісно, що на селі. Бо люди від землі – це наші честь і совість, гордість і слава. В тому числі – і в гуморі.
Багата дотепниками і жартівниками ковельська земля. Гордій Сичук з Луківки, Галина Оліферчук з Люблинця, Ігор Вижовець із Гредьок та інші – постійні гості на посиденьках з Охрімом Свиткою. Всіх їх, а також велику хліборобську родину Ковельщини вітаю з наступаючим Днем працівників сільського господарства і від щирого серця зичу, щоб гарний настрій у них ніколи не минав, а на обличчях завжди сяяла весела усмішка!
Адже досвідом багатьох поколінь підтверджено: сміх продовжує життя. Тому й дарую жменю сміху Вам на втіху. А допоможуть мені у цьому «гості» із справді селянської газети України – «Сільських вістей», які в усі часи нашої непростої історії не втрачають почуття гумору.
Охрім СВИТКА.
Майбутньому чоловіку
Люда пояснила,
Чому вона з чоловіком
Першим розлучилась:
– Він-бо мене, проклятущий,
Кожнісіньку днину
Примушував по горілку
Йти до магазину.
Муж майбутній, усміхнувшись,
Заспокоїв Люду:
–То пусте, я по горілку
Сам ходити буду.
Гнат у кума на празнику
Так «насвяткувався»,
Що до власної домівки
Насилу добрався.
Ухопився за одвірок,
Щоби не упасти,
А ключем ніяк не може
У замок попасти.
Підійшов сусід до нього:
– Дай-но ключа, Гнате,
Раз ти вже такий слабенький,
Я одчиню хату.
А той: – Я сам упораюсь,
Ще гірше бувало,
Ти ж підіпри краще хату,
Аби не хиталась.
Спиридон, колгоспний конюх, був здивований: підійшовши вранці до стайні, крізь прочинені двері він почув голос Петра Моцного, бригадира. Той когось вичитував:
– Як ти міг так учинити?! Чим думав? Голову маєш велику, а розуму – катма. Я тебе вважав вірним другом, завжди смачненьким годував, усе найкраще тобі, ніколи на тебе руку не підняв, навіть не замахнувсь, а ти мене так підвів. Так накапостив, що я міг партійного квитка позбутись. А без нього – ні туди, ні сюди. І тобі гірше було б, бо тебе забрали б від мене, потрапив би у хтозна-які руки… Мушу оголосити тобі догану.
Заінтригований тією балачкою, Спиридон тихенько просунув голову в двері: з ким це так Петро розбалакує? І побачив, що стоїть бригадир перед конем і все оте йому виказує. А Гнідий пильно дивиться на свого господаря і киває головою, ніби все розуміє. Втім, може, й справді розуміє?
І старий Спиридон уторопав, про що йдеться, бо про це вже гуло все село. Вчора, десь добряче хильнувши, Петро видряпався на воза і наказав Гнідому.
– Вези мене додому, чуєш?! Додому, а не до контори!
Вйокнувши на коня, перекинувся на бік і заснув. А Гнідий чи то недочув, чи був розморений літньою спекою, але почвалав таки до колгоспної контори й зупинився біля входу. Звідти саме голова з партійним секретарем вийшли. Дивляться: кінь та віз бригадирів, а Петра нема. Підійшли ближче: хропе на свіженькій конюшині.
Обидва керівники розкричалися так, що не тільки бригадир, а й півсела почуло. Погрози й матюки можна було на деревах розвішувати. Але, як щойно зрозумів Спиридон, винуватця простили: не хотіли, аби до району дійшло, що ще один «передовий комуніст» спиртним зловживає. От Гнідий і дістав догану від свого хазяїна…
Богдан МЕЛЬНИЧУК.
– Чого це ти, Василю, весь у синяках і бинтах?
– Та, розумієш, зайшов у спортзал, а там якийсь чолов’яга штангу упустив.
– На тебе?
– Та ні, собі на ногу. А я засміявся...
– Василю, а де будемо жити після весілля? У твоїх родичів чи у моїх?
– Будемо жити у твоїх родичів, а твої родичі будуть жити у моїх.
– Куме, ви холодцем будете закушувати?
– А з чого холодець?
– З ноги.
– З чиєї ноги?
– Зі свинячої.
– З лівої чи з правої?
– Йой, куме, знову ви за політику!
– Сусіде, а чого це в тебе звечора півень у курнику так голосно кричав?
– Це я його на зимовий час переводив.
Уранці чоловік запитує дружину.
– Скажи, а що ти подумала, коли я повернувся вночі з синцем під оком?
– Коли ти повернувся, синця в тебе ще не було.
Жінка чоловіку:
– От візьму і піду від тебе!
Що ти тоді будеш робити?
– Що, що… Та що захочу – те й буду!
Олександр ХОВДАТІН.
Залишити коментар