ОднолюбиЯ так до тебе довго йшов,
Що стежка вкрилась сивиною...
Єва була гордістю школи: відмінниця навчання, спортсменка, солістка хору. Вдома теж – скрізь попереду. Їй на все вистачало часу. Ще тільки Сонечко думає вийти з-за обрію, а дівчина вже корівчину доїть, доки ненька сніданок готує. У городі жодної бур’янинки – її робота. А ще ж я не сказала про красу дівчини. Жаль, що тоді не було моди на конкурси. Вона б перше місце зайняла.
Батьки просили в Бога, щоб і щаслива була в заміжжі, бо хтозна, як складеться доля. Подобалась вона хлопцям. Але ні з ким не бажала вечоркувати. «Не хочу, – казала, – час марнувати, бо ще, мабуть, не пора».
Закохався навіть молодий учитель Іван Кирилович. І щоб не сполохати почуття дівчини, вирішив до батьків її звернутись. А вони, звичайно, не проти – вчитель же. Але ще рано доньці, хай вчиться. А він відповів, що чекатиме вічність на таку дівчину.
Коли розказали батьки Єві про таку «придибенцію», вона тільки засміялась. «Перш хочу вивчитись на медичку, а тоді заміж», – відрізала.
Випускного не встигли відгуляти. Як грім на голову – війна… Всі плани поламала. Але Єва була вірна своїй мрії. Коли набирали дівчат на курси медсестер, щоб потім в госпіталі працювати, вона була серед перших.
І чоловіків, і хлопців, і дівчат проводжали на майдані всім селом. Сльози, плачі, розпач, прокляття ворогам, що руйнують мирне життя, останні напутні слова рідних – все злилось в один клубок горя. До Єви підійшов Іван Кирилович.
– Я знаю наперед, що ви маєте мені казати – від батьків почула. Але навряд, чи дасть Бог зустрітись в цьому пеклі, що затіяли вороги.
– Не думай про погане і бережи себе, а я постараюсь залишитись живим, щоб сказати тобі найголовніше.
Він ще хотів щось додати, але тут підбігли дівчата, і Єва поспішила з ними до гурту, де шикувались добровольці.
…Війна не щадила нікого. Іван Кирилович був кілька разів поранений, лікувався в госпіталях, але не довелося жодного разу бути в тому, де працювала Єва.
Перемогу він зустрічав у Берліні, а вона – в Чехословаччині. Та майже перед закінченням війни Єва врятувала безнадійного офіцера, який мав тяжке поранення. Не відходила від нього. Мабуть, відчувала, що це її доля. Бо коли він прийшов до тями, то так і сказав: «Якби не ти, не вижив би. Мабуть, смерть пожаліла мене, відступила, а я не відступлю від тебе».
Тож додому Єва повернулася дружиною офіцера.
А що ж Іван Кирилович? Після війни дізнався, що Єва заміжня і щаслива у шлюбі. Вернувся у своє село. Здоров’я було підірване, ще й трохи накульгував. Про сім’ю, щоб завести, і гадки не мав, бо в серці на все життя зайняв місце образ Єви.
…Де тільки не доводилось служити їм обом: він — у війську, вона – вже в мирних госпіталях, а не воєнних. Діти змінили дев’ять шкіл. Коли ж чоловік пішов у відставку, «приземлились» в обласному центрі Євиної малої батьківщини.
Іван Кирилович саме проходив курси підвищення кваліфікації в цьому ж місті. Тож якось і побачив цю щасливу сім’ю. Йшли бульваром четверо: він, вона, син і донька. Милувався збоку і мало не плакав. Згодом дізнався, де вона працює, і щодня проводжав поглядом, коли йшла додому. Після курсів раз у тиждень приїжджав у місто і здалеку дивився услід своєму коханню.
А чоловік Єви у відставці не міг знайти себе. Його стихія – армія, а тут виявилось, що нічого не подобається. На яку роботу не влаштується, через деякий час звільняється, бо не лежить душа. Оживав трохи, коли їхав до тещі в село. І хоч родом із великого міста, але в селі опановував будь-яку справу. Вертав у місто – знову нудьгував, а ще відкрились фронтові рани, доводилось лікуватись. Єва, як могла, підтримувала чоловіка. Діти приїжджали, відриваючись від роботи і сім’ї, бо вже були одружені, рятували батька і словом, і ділом.
На 65-му році життя його не стало. А Єві ще 60 не було. Краса її не зів’яла: така ж струнка, із пишним волоссям, із гордою ходою, вона ще й досі привертала увагу чоловіків.
Дізнавшись про її горе, Іван Кирилович довго не смів знову з’явитися у її житті, аби не розворушити рану у зболеній душі жінки.
У школі всім було цікаво, чого він одинокий. Тим, хто насмілювався його спитати про те, відповідав, що він однолюб: колись покохав без взаємності на все життя, і жодна жінка не може йому замінити ту, єдину. Дехто сміявся з дивакуватого вчителя, а хтось співчував: треба ж мати таке сильне почуття – не кожен може.
Через деякий час вчитель насмілився таки зустрітись, аби вгамувати своє зранене любов’ю серце. Коли Єва йшла з роботи, раптом постав перед нею. Відразу й не пізнала: був сивий, як молоко, трохи накульгував, але з таким же люблячим і безнадійним поглядом, як тоді, коли прощались перед війною. Несміливо подав їй червоні троянди.
– Як ви мене знайшли, та ще й з квітами, видно, знали мою стоптану стежку?
– А я давно по цій стежці ходжу, тільки ти не помічала, бо була щаслива.
– Я й тепер щаслива.
– Та ні, залишилась з одним крилом, але така ж молода і красива, що можеш ще вийти заміж.
– А я однолюбка. І щастя моє тепер в дітях і онуках. Ну, досить про мене. А ви ж як?
– Я теж однолюб. Покохав на все життя без взаємності, от і бурлакую. Але я не шкодую, бо це кохання для мене, як свято.
– І хто ж вона? – спитала жінка, здогадуючись, яка буде відповідь.
– Стоїть переді мною…
– Більше, як дружбу, не обіцяю.
– Спасибі й на цьому.
Вони посідали на лавчині і довго згадували пройдений шлях. Домовились, що спілкуватись будуть лише по телефону, а зустрічатись вже пізно, бо життя прожите (знову було в неї на язиці, що не почуває до нього того, що він до неї, але змовчала: навіщо ранити й так зранену душу?).
Ще зо три рази вони зустрілись, а два роки тривали телефонні розмови.
Перед смертю Іван Кирилович попросив племінницю, аби повідомила Єву про його кончину, і Єва була на похороні.
І тепер у цей день щороку несе на його могилу живі червоні троянди.
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар