Зів'ялі квітиВсе почалося з квітів. Ці білі неповторно-ніжні кали… Незнайомка в задумі стояла поруч, і він подарував їй квіти просто так.
Через декілька днів вони випадково зустрілися. Сонячна усмішка сяйнула теплом і довірою:
– А ваші квіти стоять у мене, як символ радості. Лягаю спати з ними – дивлюсь, милуюсь і засинаю.
Мабуть, саме з цієї хвилини народилася взаємність. Він розказував про життя, невдачі і мрії. Вона любила Лермонтова. Обоє захоплювались Єсеніним і читали його поезію.
О, як чудово сидіти на сірій бетонній опорі і слухати ліричні рядки поезій про кохання!
Непомітно їх огортав вечір: Місяць підіймався зі своєї постелі і, протерши заспані очі, з цікавістю дивився на пару. Ніч розкривала крила, ховаючи їх від сторонніх очей.
Він торкався руками її тіла, горнувся до неї – вона не перечила.
– Пора. Вже пізно, – раптом сполохано казала вона.
Місяць не розумів, чому ці двоє прощаються.
Почуття грали свою потаємну мелодію. Наступив інший вечір, і вони знову спішили на зустріч. Два серця прислухались одне до одного і єднались в нерозривне ціле.
Час, Місяць, ніч існували поза їх свідомістю.
І лише, коли Місяць, натрудившись на небесах, котився до сну, серця роз’єднувались, щоб в короткій розлуці звіритись з метрономом почуттів.
Метроном відтворював звуки, які співпадали з розпочатою мелодією кохання.
– Куди їдемо? – запитував він.
– Куди хочеш. Мені з тобою добре скрізь, – чув у відповідь.
Вони їхали до лісу. Зелені духмяні листочки дерев весело вітали їх. Невидимий маестро диригував співучим пташиним оркестром.
Дерева, птахи були щасливі. І вони теж.
– Я люблю тебе! – голосною луною летів над вітами його голос…
– Можна, я поцілую тебе? – раптом несміливо попросив він.
– Не треба, – тихо перечила вона і тягнулась до поцілунку.
Пристрасть, ніби гарячі протуберанці Сонця, виплескувалась ніжністю. Він виціловував її очі, губи, шию, пальчики рук і не міг зупинитись й натішитись подарованим щастям.
Вона сиділа покірна і лагідна, сором’язливо заплющивши очі. Сонце промінчиками пробивалось через листочки і веселими зайчиками плигало по ній.
Віття ледь-ледь хиталось в такт весняної музики. Йому хотілось обійняти весь світ і ці дерева, летіти над лісом, щоб сповістити найважливішу новину:
– Я кохаю! Я щасливий!
– Хочеш, піднімусь на це велике дерево? – і, не чекаючи відповіді, забирався на самий вершечок.
Кохання робить людей щасливими, безрозсудними і великими. Він був Гуллівером між заклопотаних і сумних гномів.
Покірну і податливу він легко брав на руки й кружляв у якомусь неймовірному танці.
Хто швидше крутився – Земля чи вони – знало лише Сонце, яке загадково-таємничо усміхалось.
Втомлені тим рухом, закохані сідали на траву. І знову чистим, душевним струмком дзюркотіли розмови. Її голова лежала на його плечі. Здавалось, лісовій казці-фейєрії не має ні кінця, ні краю.
І раптом неподалік почувся гуркіт двигуна автомобіля. В музику кохання вдерлися чужі, грубі ноти неспокою і тривоги. Притихли співучі птахи. Принишкли зелені листочки. Сонце чомусь винувато заховалось за хмарку. Чужий безсердечний заздрісник на картину людського щастя поклав мазок темно-сірого смутку.
Повертались мовчки. Кожен думав про своє. Дорога була нерівною і звивистою. Ніхто не знав, що чекає там, за поворотом – чи щасливі квіти кохання, чи гіркий полин розлуки.
Зів’ялі кали винувато нагадували, що все має свій початок і свій кінець.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар