І зустрічі, і розлуки...Вони жили по сусідству. Дітьми разом гралися у піску, потім пасли гуси, корови. У школі вчилися в одному класі. Старшокласниками бігали в кіно, на танці, вечори відпочинку.
Після школи їх дороги розійшлися: Марія вступила до педагогічного інституту, а Данило – до політехнічного. Коли приїжджали додому, продовжували дружити.
Про почуття хлопець мовчав, а, може, їх і не було – просто сусідка. Марія ж плекала надію, що він їй освідчиться, бо було б смішно упустити такого парубка. Він не лише їй подобався: як кожна дівчина, хотіла б мати його за судженого. Бо не було жодної роботи, якої б Данило цурався. На кухні любив поратись, міг пошити всяку-всячину, навіть верхній одяг. А за плугом та косою – був першим.
Маріїні батьки були старі й слабкі здоров'ям, тож дівчина часто запрошувала хлопця допомогти по господарству: то дах перекрити, то дров привезти, то сіно заготувати. Цим, думалось, ще більше приверне його увагу. Однак він не поспішав, а вона чекала, чекала…
Та ось у село приїхала агроном – молода дівчина з міста. Припала вона до душі не одному хлопцеві, та Данило випередив усіх. Як тільки приїде додому – так і біжить до Людмили. Цілий рік топтав до неї стежку, чим завдавав страждань Арсену, якого Людмила відганяла. Та й Марія не знала, що робити. Невже втратить такого хлопця?! Цього вона собі ніколи не пробачить! Тож вирішила діяти…
Після інституту отримала направлення вчителювати у сусіднє село, але вже іншого району. Добиратися туди потрібно було через районний центр. Речей виявилося багато, то й попросила Данила допомогти влаштуватися на новому місці. А чого б і не допомогти сусідці?..
Доки прибули на місце призначення – вже й вечір настав пізній. Повечеряли з хазяйкою дівчини, яка запропонувала хлопцеві переночувати. І вийшло так, що та ніч їх поєднала…
Вранці хазяйка все зрозуміла й запитала:
– То, може, вчора були заручини?
– Та ні, їдемо додому заручини робити, – відповів Данило, а Марія лише опустила сором'язливо очі.
Село заговорило про їх сватання. Вранці й до Людмили дійшла чутка, що через місяць буде весілля. Тепер страждала вже вона. Якось зустріла Данила, вже одруженого, і глянула з докором в його очі. Він зрозумів її німе запитання і сказав: "Марія була хитріша…".
Молоде подружжя стало жити в тому селі, де працювала Марія. Данило теж влаштувався там інженером у колгоспі. Зажили дружно і щасливо.
Тепер і Арсен став почуватися сміливішим з Людмилою, та вона замкнулася в собі й нікого не хотіла бачити. У душі ще сподівалася, що коханий схаменеться і повернеться до неї. Однак невдовзі Марія народила синочка, і щастю Данила не було меж.
Після того агрономша підпустила до себе Арсена, та ненадовго. Як народилася у них Олеся, жінка забрала її і подалася в місто до батьків, сказавши чоловікові, щоб влаштовував собі життя без неї. Хоч і не розлучилися, та жили окремо. Коли ж батько приїжджав до дочки частенько, Людмила його не проганяла.
А Арсен все-таки сподівався, що покличе його колись… Жив і працював у селі, доглядав батьків. Олеся виросла, приїжджала до батька, якого дуже любила, і все умовляла матір, аби жити з ним разом. Нічого не вийшло.
Однак трапилося так, що свою долю Олеся знайшла у тому селі. Тож після одруження молоді поселилися жити у Арсена. Тепер вже Людмила мусила навідуватися до дітей, потім – до онуків. Так і жили з Арсеном, як добрі родичі.
Що ж, у житті всяко буває...
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар