Незадовго до Новорічно-Різдвяних (чи точніше сказати Різдвяно-Новорічних) свят добре відомий на Волині Заслужений працівник культури України Іван Сидорук в особистих справах мав їхати у Крим. Але Іван Васильович не був би собою, якби приватну поїздку не поєднав із громадськими клопотами.
Завітавши до редакції, попросив:
– Перебуваючи в Євпаторії, планую завітати до міської бібліотеки імені Лесі Українки. Якщо не важко, підберіть мені невеличку збірку творів волинських письменників, які я зміг би вручити господарям книгозбірні.
Прохання Івана Васильовича я виконав із задоволенням. Кримчанам передав дещо із своїх праць, книги члена НСПУ, Заслуженого журналіста України Степана Скоклюка, поета і письменника, історика-краєзнавця Анатолія Семенюка, альманах "Світязь", який видає обласна письменницька організація Волині, історико-біографічний нарис про Степана Бандеру та деякі інші.
Тижнів через два пан Іван знов зайшов до редакції. На цей раз – із своєрідним "звітом" про поїздку.
– Знаєте, мене зустрічали у Євпаторії дуже тепло і щиро, – поділився враженнями. – Пощастило навіть взяти участь у вечорі поезії народів Криму, план проведення якого передаю вам. А завідуюча бібліотекою імені Лесі Українки (філія №2) Л. С. Їжаківська надіслала за моїм посередництвом ще й подячного листа.
Я з цікавістю взяв до рук аркуш паперу, на якому від руки були написані такі слова:
"Керівництво Євпаторійської міської бібліотеки ім. Лесі Українки висловлює щиру подяку Іванові Сидоруку – Заслуженому працівникові культури України за передані в подарунок нашим читачам літературні твори. Ми щиро бажаємо творчих успіхів послідовникам Лесі Українки, волинським письменникам Іванові Корсаку, Степану Скоклюку та іншим.
Особливо вдячні голові Волинської організації Національної спілки письменників України Олегові Потураю, навчально-методичному центру управління культури Волинської облдержадміністрації, підприємству "Волинська обласна друкарня"; видавництву "Надстир'я" і його керівнику Миколі Богушу".
Як зрозумів читач, книги до Криму були передані не тільки мною. І треба віддати належне Івану Сидоруку за те, що він відважився таку досить нелегку за вагою передачу везти за сотні кілометрів від Ковеля. Звичайно, я йому тоді не сказав, як використаю привезений лист, бо й сам іще цього не знав. Зворушило інше: те, що у далекому Криму, який дехто ототожнює винятково із "зоною російського впливу", знають і поціновують українське слово, дорожать ним, ведуть активну просвітницьку роботу серед місцевого люду.
А ще подумалось: "Чому влада, яка називає себе українською, не робить того, що робить хоча б ентузіаст і справжній патріот Іван Сидорук, його духовні побратими у Євпаторійській міській бібліотеці? Чому сьогодні дедалі більше загроза духовного поневоленнянависає над Україною?».
Мені можуть заперечити: "Не згущуй фарби! Не все так погано в нашому українському домі".
Не все? Тоді послухаймо Ольгу Куліш, генерального директора обласної державної телерадіокомпанії, знану і авторитетну на Волині журналістку.
"Обурення, розчарування і налаштування на нову боротьбу – такі емоції переповнюють мене від звістки про рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, – сказала пані Ольга в одному з недавніх інтерв'ю кореспонденту газети "Волинь-нова". – 26 грудня у Києві ділили українські радіочастоти і вирішили, що у нашому Ковелі більш доцільно чути в ефірі "Русское радио" (?!), а не радіо "Луцьк". Усього одна частота з 69 дісталась і Національному радіо. Отримали облизня і більшість моїх колег із інших областей. Отакий-то захист інформаційного простору і національних інтересів!".
Звичайно, говорити про якийсь "захист" тут навіть не доводиться. Швидше йдеться про масований наступ на все українське. І почався він не сьогодні і не вчора, а тоді, коли знищили проводове радіо в країні, ліквідували студії місцевого радіомовлення (в тому числі – і в Ковелі), заполонили ефір чужомовними передачами. Особливо потерпає від цього село – останній оплот українських духу і ментальності. Як у 30-их роках нищили його голодом фізичним, так нині мордують голодом духовним. Селянин часто-густо позбавлений можливості дивитися українське телебачення, слухати українське радіо, читати українські газети, які відстоюють і захищають національну ідею.
Не в кращому становищі перебувають і міські жителі. Здавалося б, для них є усе – кільканадцять програм телебачення і радіо, газети і журнали, широкий вибір літературних творів. Та проаналізуйте, яка мова панує у засобах масової інформації, книговиданні. Скажу відверто: образливо було дивитися так зване "українське" телебачення у Новорічну ніч. На усіх каналах – засилля примітивної "попси", вульгарних пісень і танців, одних і тих же розцяцькованих "зірок". Іноді ставало незрозуміло: дивишся телебачення в Україні чи Росії?
Загальновідомо: хто володіє інформацією, той володіє світом. Як на мене, це добре розуміють кремлівські політтехнологи, яким прислуговують наші служки. Ці служки скрізь: і в розважальних програмах, і в політичних ток-шоу тощо. Курс взято на дискредитацію Української держави, її керівництва, політичних і державних діячів, зрештою всього народу, який нібито за салом і шматком шинки чи ковбаси світу Божого не бачить. Дебілами (перепрошую за грубість) виглядають у новому проекті В. Зелінського й Ко під претензійною назвою "Сказочная Русь" Президент, Прем'єр-Міністр, лідери опозиції.
Можна погодитися, що у їх діях і словах є багато недоречностей, якщо не сказати більше. Але це не значить, що українських лідерів можна опускати нижче "плінтуса". Хай би спробував пан Зелінський та його примітивні дотепники з «95-го кварталу» щось подібне витворяти на російському чи польському телеканалах. Переконаний: їх би швидко поставили на місце, навчили поважати Закон і перших керівників держави. Адже ображають такими передачами їх творці не лише Віктора Януковича, Миколу Азарова, Юлію Тимошенко, Арсенія Яценюка, а український народ, бо ж за кожним із названих (і не названих) політиків стоять мільйони людей. І їм належить право вибору, а не компанії комедіантів, які сумлінно відпрацьовують свої гонорари від ворожих нашій державі сил.
А у що перетворилися ток-шоу Савіка Шустера або Євгенія Кисельова, котрі ніяк не "можуть" оволодіти українською мовою, хоч працюють в Україні вже не один рік (але при тому беруть на себе сміливість бути "арбітрами" в безкінечних спорах і суперечках українських політиків, зіштовхуючи їх "лобами" в телеефірах і тішачись з їх привселюдних сварок)? Конструктиву у подібних передачах я не бачу. Бачу інше: намагання довести всім, хто дивиться "Свободу слова" чи "Велику політику", що справжніх національних лідерів у нашій державі нема, що всі запрошені у студії не зовсім адекватні у своїх діях і висловлюваннях, а цивілізованої Європи їм не бачити, як своїх вух.
Але інформаційна навала – це лишень видима частина айсберга війни, яка дедалі агресивніше ведеться проти України. Більш прихованими і витонченими є диверсії в інших сферах економічного і політичного життя країни. Як нещодавно наголосив ветеран української контррозвідки Олександр Скіпальський, "…під прицілом Патрушева (секретаря Ради безпеки Російської Федерації - ред.) перебуває й українська опозиція.
Причому віддавна. Пригадую, як 2004 року представники українських спецслужб дуже часто мало не віталися з колегами з російських спецслужб – так їх було багато. Так само вільно росіяни почуваються на нашій території і зараз, прикладом чого може слугувати історія з викраденням російського опозиціонера Разважаєва. До речі, в лавах опозиції нині діють ще агенти колишнього КДБ. А за часів незалежності України кількість агентів впливу російських спецслужб зросла в рази!".
Звичайно, було б неправильним вважати, що з Україною "воює" лишень Кремль. Формат наступу на українську державну незалежність значно ширший – від деяких країн Європи до США. Сильна Україна не потрібна нікому – ні на Сході, ні на Заході. Росія хоче втиснути її в тенета Митного союзу, Європейський Союз – використати як буферну зону між ним і Москвою. Свої інтереси тут мають й американці, які багато чого у наступі на демократію дозволяють В. Путіну і закривають очі на його зусилля відновити імперію хоча б у межах Росії, Білорусі, Казахстану і, безсумнівно, України. Написав же в одній із своїх статей колишній посол США в Україні Стівен Пайфер про те, що «Президент та інші члени еліти (української – ред.), здається, перебільшують значимість України» на геополітичній арені. Іншими словами, сидіть, українці, тишком-нишком і особливо не «висовуйтеся», а робіть те, що вам кажуть дяді із Вашингтона, Брюсселя і Москви.
Знову ж таки, не всі погодяться з моєю точкою зору. Але я постараюся оперувати фактами.
Почнемо з найголовнішого атрибуту будь-якої держави – Збройних Сил. Чи є вони в Україні? З одного боку, формально є, з другого боку – фактично немає. Директор військових програм Центру імені Разумкова Микола Сунгуровський з цього приводу зауважує: "Наші Збройні Сили нині обмежено (виділення наше – ред.) готові до виконання тих завдань, які перед нами стоять. Адже озброєння та військова техніка застарілі, грошей на бойовий вишкіл не вистачає. Військові частини, які є основою бойового складу Збройних Сил, укомплектовані солдатами лише на 50 відсотків".
Здається, все зрозуміло: боєздатної армії у нас нема. І при всьому тому нещодавно Генеральний штаб оголосив, що вже з 2014 року призов до армії скасують узагалі (!). Експерт Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Сергій Згурець сумнівається в реальності здійснення цього задуму. Адже, як зазначає він, витрати на оборону в 2013 році передбачені в розмірі 15,3 мільярда гривень. Це сума, якої вистачить на розв'язання тільки поточних проблем війська. А де брати гроші на забезпечення належного рівня бойової підготовки армії, зарплатню контрактникам, забезпечення їх житлом тощо?
Такі сумні реалії життя. А проте загальновідомо: країна, яка не може забезпечувати свою обороноздатність, приречена. Особливо в жорстокий теперішній час, коли загроза військового конфлікту з окремими сусідніми країнами далеко не ліквідована. Чи, може, цього дехто й добивається?..
Як на мене, непрогнозованою залишається економічна ситуація в Україні. Не вдаючись у деталі, зауважу: цьому, зокрема, "посприяла" бездумна (а, може, й добре продумана) приватизація промислових і сільськогосподарських підприємств стратегічного значення. Держава, а точніше її колишні і теперішні очільники, добровільно віддала олігархам такі важливі галузі, як спирто-горілчана, тютюнова, металургійна, машинобудівна, які у всьому світі "годують" бюджети високорозвинених країн.
Подейкують, що тепер під загрозою – залізничний транспорт, на який ласо накидають оком вітчизняні магнати. Авіа- і автотранспорт теж приватизовані "по максимуму". Очевидно, останні дні доживає "Укртелеком", куди не надходять потужні інвестиції і де сяк-так зводять кінці з кінцями за рахунок Інтернету і мобільного зв'язку. Дощенту зруйноване крупнотоварне сільськогосподарське виробництво, де не в такому вже й далекому минулому людина праці мала хоч якийсь соціальний захист, гарантовані роботу і платню за неї.
На черзі – приватизація земель сільськогосподарського призначення, яка на практиці в "тіні" давно вже проводиться, як-то кажуть, широким фронтом.
Щоб не бути голослівним, пропоную вам, шановні читачі, в уяві кинути оком на Ковельщину. За останні роки тут безслідно зникли такі колись потужні підприємства, як льонопереробний і крохмальний заводи, люблинецький і ковельський заводи будівельних матеріалів, деревообробний комбінат і т. д., і т. п. В лещатах недоброзвісної конкуренції, нещадного фіскального законодавства, адміністративного тиску борсаються навіть ті фізичні і юридичні суб'єкти господарської діяльності, які могли б бути успішними, а то й прибутковими. Та їм не дають. Чого варті хоча б "наїзди" на одне з найпотужніших підприємств Волині – Ковельський хлібокомбінат, про що повідомляють засоби масової інформації.
І от коли думаєш про все те, співставляєш і аналізуєш, мимоволі запитуєш себе: а що ж у нас є? Невже мають рацію ті, котрі стверджують: країна є, а держави нема?
Як не прикро визнавати, але це, мабуть, так. Бо на двадцять другому році життя нібито незалежної України справжня незалежність нам тільки сниться. Про яку незалежність можна говорити, коли населення України скорочується астрономічними темпами, хвороби, давно забуті в цивілізованому світі, прогресують, медицина, освіта, культура фінансуються за залишковим принципом?
Мені знову можуть заперечити: а нові дороги, стадіони, поїзди, літаки, ракети хіба не свідчать про зрушення на краще, поліпшення життя вже сьогодні?
Частково свідчать. Але тільки – частково. Бо у глобальних масштабах я світлої української перспективи не бачу. І винні у цьому не тільки наші державні мужі, котрі, можливо, й хочуть, щоб стало краще. Але, по-перше, не завжди знають, як цього досягти, або просто не вміють. По-друге, корупція, яка пишним цвітом розцвіла в державі, починаючись із самих "верхів", ніколи не дасть нам змоги стати нормальним цивілізованим суспільством. По-третє, зовнішні сили, про які йшлося вище, зробити цього не дадуть, бо їм ліпше тоді, коли у нас гірше. Як кажуть французи, "се ля ві" (таке життя).
Що ж далі?
Чесно кажучи, не знаю.
З теперішньою владою все більш-менш зрозуміло. Доти, доки її окремі представники створюватимуть сімейні клани у парламенті, гребтимуть "під себе" рухоме й нерухоме майно, що іще залишилося в країні, ділитимуть і переділятимуть фінансові потоки, добра не буде (в кінцевому підсумку – і для них).
Адже невипадково нещодавно Віктор Янукович різко розкритикував роботу Уряду Миколи Азарова «за саботаж», як він висловився, курсу реформ. Це досить промовиста оцінка діяльності (або правильніше сказати – бездіяльності) вітчизняних чиновників.
На Об’єднану опозицію теж надії мало. Якась вона непереконлива і млява. Навіть три Яценюки і два Турчинових не замінять однієї Юлії Тимошенко. Віталій Кличко – класний спортсмен і моя симпатія як найкращий у світі боксер. Але політик?
Сказати дуже й дуже важко, бо блискучі перемоги у спорті не означають таких же блискучих перемог у політичній діяльності. Та й переконаним українським патріотом, на мою думку, його важко назвати, бо вихований пан Віталій на дещо інших цінностях, аніж ми. Їх я б назвав космополітичними – адже в Україні В. Кличко бував, напевне, рідше, аніж за кордоном, і свій патріотизм доказував переважно кулаками, хоч і з українським прапором в руці.
Дедалі більше моїх співвітчизників починають підтримувати Всеукраїнське об'єднання "Свобода", яке досить пристойно виступило на парламентських перегонах 2012 року. Людям імпонують наполегливість у досягненні мети, активність у громадсько-політичному житті країни, відданість національній ідеї, які демонструють Олег Тягнибок та його команда. Однак тут є одне (а, може, й декілька) "але": ні в Москві, ні в Брюсселі, ні у Вашингтоні, ні в Тель-Авіві не сприймають "свободівців", яких дехто називає "фашистами". Я тому не дивуюсь, бо так уже здавна ведеться – якщо про свої державу, мову, захист національних інтересів говорять росіяни, німці, поляки, американці, французи, євреї, то це – добре, це – патріотично.
Коли ж українці намагаються підняти голову, встати з колін і відверто заявити: "Ми є народ, який треба поважати", то це вже – "український буржуазний націоналізм", "неофашизм", "антисемітизм", "ксенофобія" і тому подібне. З огляду на це боюся, що потужній силі, якою є "Свобода" і яка з часом здобуватиме все нових і нових прихильників (особливо серед молоді), не дадуть сповна використати свої можливості в справі утвердження української національної ідеї. І не тільки на міжнародній арені, але і всередині країни. Бо, на жаль, українофоби потужно представлені і в парламенті, і в Уряді, і в органах місцевої влади (згадаймо хоча б Схід чи Південь України).
Ба, більше: феномен "Свободи" антиукраїнці можуть використати для застрашування населення, спроб розколоти країну і в кінцевому підсумку поставити жирний хрест на державницьких устремліннях українських патріотів. Що буде далі, говорити не хочу.
То що ж виходить: Україна приречена?
Не хотілося б так думати, але особисто в мене ситуація викликає величезну тривогу. Бо боляче дивитися, як від фундамента нашого спільного будинку під назвою "Незалежна Україна" знахабнілі воріженьки шматок за шматком відколюють хай скромні, але цілком очевидні здобутки минулих літ, якими ми ще зовсім недавно пишалися, гордо співаючи "Ще не вмерли України ні слава, ні воля…".
Коли я слухаю слова Державного гімну, а надто фразу "душу й тіло ми положим за нашу свободу", іноді ловлю себе на крамольній думці: чи ж багато буде охочих покласти якщо не тіло, то хоча б душу за волю України у випадку необхідності? Особливо з числа тих, хто завдяки незалежній Українській державі вибився на самий верх владного Олімпу, став мільйонером або мільярдером, відкрив рахунки в іноземних банках, вивчив або вчить
Залишити коментар