Друга мамаУ вікно періщив дощ. Настя вишивала рушник і через негоду сумувала. "Але ж після дощу завжди засвітить Сонце", – подумала вона і заспівала.
Мати готувала їсти і поглянула на доньку:
– Кому ти рушник вишиваєш? Наче собі вже навишивала.
– Подрузі Галині, у неї весілля скоро, то й попросила допомогти. Я ж за старшу дружку в неї.
– А коли ж твоє весілля буде? –запитала з докором мати.
– Ой, матусю, не починайте!
– Скільки хлопців у селі, а ти все перебираєш. Всі твої ровесниці вже заміжні.
– Не лежить моя душа до тих, хто сватається. То як з нелюбим жити? Ви тата любите?
– Ти ж бачиш.
– Отож-то. І я хочу по любові.
– Ти все за любов. А в мене душа болить, що десь твоя пара забарилася.
– А, може, вона вже в дорозі?
– Дав би Бог!
Ось і весілля в подруги завирувало. Всі чекали приїзду молодого. А коли Андрій ступив до хати, Настя глянула – і почервоніла. "Оце хлопець, -- подумала. – За таким би на край світу пішла". Та зась… Дівчина лише по-доброму позаздрила подрузі. Знала тільки, що відтепер спокій втратить…
Після весілля молодята жили в селі Андрія. Настя не бачила їх майже рік, доки не народила Галина донечку. За куму взяла, звісно, Настю.
Тож мати хрещена навідувалася до хрещениці. Для дівчини це було святом. З Галиною щебетала, а з її чоловіком старалася не стрічатися очима.
Минуло п'ять років. Батьки Насті вже й не надокучали доньці нагадуванням про заміжжя – марна справа.
Тим часом у сім'ї подруги сталося горе: під час народження синочка Василька вона померла, залишивши чоловіка в повному розпачі та печалі.
Постало питання, як бути з дітками? Донечку Лесю мала забрати на певний час теща, а от синочка хто доглядатиме? І тут Настя зважилася на рішучий крок: сказала, що забере малого до себе, бо ж кума. Якраз і братиха її народила, то й підгодує Василька.
Андрій тільки тяжко зітхнув і вдячно глянув на Настю.
Настина сім'я пройнялася співчуттям до хлопчика, всі його пестили, любили. Та й тато Андрій з бабусею навідувалися часто. Одна Леся не хотіла бачити братика, бо казала, що через нього мама померла. Дівчинка важко переживала втрату неньки.
Та коли вже Василько зіп'явся на ноги і став лепетати перші слова, Настя відвідала з ним сестричку. Дитяче серденько розтануло, але вона не розуміла, чому братик називає мамою тьотю Настю?
Вже й рік минув після смерті Галини. Пом'янули її, і теща спитала зятя:
– Ти подумав про матір дітям? Чи, може, вже знайшов?
– Не шукав, бо вона давно є, треба лиш запитати її згоди, – сказав і однозначно глянув на Настю.
– Галя, мабуть, схвалила б цей вибір, – погодилася мати.
– А я й не знаю, як би жила далі без Василька та Лесі, бо дуже до них прив'язалася душею, – відказала Настя, одночасно й погоджуючись на пропозицію Андрія.
– Спасибі тобі, Насте, – тільки й мовив розчулений чоловік.
Коли вони приїхали за благословенням, батько Насті буркнув:
– Досиділася.
– Мовчи, – присадила його дружина. – Тут – любов, я ж бачила, як світилися їх очі, коли Андрій провідував малого.
Весілля не було, але Настя вінчалася у білій сукні.
Почалося для всіх нове життя. У молодої жінки вистачало любові та ласки на усіх. Леся тільки вередувала з новою мамою. То не така каша, як мама Галя варила, то не таке платтячко купила. А якось, коли Настя присипляла Василька вдень, дівчинка побігла з дому в чому була, по дорозі кажучи, що йде до бабусі.
Аж за селом наздогнала її жінка, одягла, бо дощ накрапав, і вмовила повернутися додому, щоб разом провідати бабусю днями.
Прийшли обидві мокрі, особливо Настя, яка й злягла після цього з температурою (та й хвилювання далося взнаки).
– Бачиш, доню, що ти наробила, – дорікнув Лесі батько.
Дівча винувато дивилося на нього.
Два дні Настя не приходила до тями, марила. Леся не відходила від неї, а коли жінка відкрила очі, заплакала і затермосила її за руку:
– Мамочко, не вмирай!
– Ні, доню, тепер не помру. Ти для мене – найкращі ліки, – обійняла дитину Настя…
А надворі після дощу визирнуло Сонце.
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар