Доля випала не легка...…Життя минає дуже швидко. Здавалось, що дитинство ніколи не закінчиться, і ми не станемо дорослими. Але спливають дні, місяці, роки, непомітно відлітають у спогади дитячі літа, приходить юність, потім зрілість, а потому і невблаганна старість.
Цю пору життя порівнюють з осінню і зимою – холодною, суворою, непоступливою, сумною… Найстрашніша річ – це самотня старість. Людина ніколи не зможе змиритися з нею.
Напередодні ювілею моєї прабабусі – П’яткіної-Цеханчук Лідії Павлівни (на знімку) – мені хочеться вклонитись їй низенько та висловити найщиріші слова вдячності за все, що вона мені зробила. Яка я щаслива, що можу прийти в її стареньку хатинку, сісти поруч з нею, глянути в її щирі, добрі очі, погладити її біле, мов сніг, волосся, торкнутись зморщеної худенької руки і спитати: "Бабуню, як Ви?". Жодного разу вона не скаржилася на своє життя, хоч на її долю воно випало нелегке.
Моя бабуся народилася в селі Гостинне, що на Холмщині. В сім'ї було двоє дітей – вона і молодший брат. В червні 1937 р. закінчила 7 класів польської школи на польській мові. Допомагала батькам у власному господарстві. З травня 1940-го по грудень 1942 р. працювала в Німеччині. Коли мама повідомила, що за доносом німці заарештували її тата (засудили за політику і відправили до концентраційного табору Аушвіц, Освенцім), тоді бабуся змушена була повернутися до рідного села.
8 серпня 1942 р. батько помер в таборі як політичний в'язень. Необхідно було допомагати у господарстві. Відповідно до угоди між урядом УРСР і польським комітетом національного визволення у Любліні було підписано угоду про евакуацію українського населення з українських земель, що відійшли до Польщі, і польських громадян – з території УРСР до Польщі. Так бабуся опинилася в Херсонській області. В угоді передбачалось надати житло та землю для ведення господарства, проте нічого не дали.
В 1946 р. бабуся з матір’ю переїхала в Ковель, винайняла квартиру, а потім її викупила. Працювала на торфопідприємстві, пізніше – в торгівлі; удостоєна багатьох нагород. Під час війни познайомилась з молодим офіцером, листувалися, а після війни одружилися. В мирі і злагоді виростили двох дітей. Має прабабуся четверо онуків, п’ятеро правнуків.
Є чим гордитися моїй рідненькій прабабусі, є чому радіти, є для кого жити. Хай Бог пошле їй многії та благії літа!
Оля ВЕЛЬМА.
Залишити коментар