З поетичного зошитаСвіти, світи вродливою зорею,
Втішай земні розбурхані шляхи,
Цілунками ранкового єлею
В щодень благословенно запроси…
Кропи, кропи цілющими водами
Джерельної криниці на віку.
Черешнею смакуй – напоєм мами,
Засвідчуй стежку в райському саду…
Веди, веди крізь бурі й снігопади,
Весняним цвітом деревце збуди.
Зірнице мила, не ховайсь за хмари,
Співай душею – подихом годи…
Небесна зірко, досвітком озвися,
Омий росою ранкової краси,
Зірнице-зірко, Сонцем розповийся,
Світи завжди, зови, у світ веди!
Гамору вітрильного причали
Райської крилатої пори
Від оселі маминої в далі
Усе далі й далі попливли.
Від оселі, сивої, як обрій,
Від порога, отчим що годивсь,
Відлетіли у захмарний вирій –
В неповторну розмаїту вись.
Відлетіли пір'ячком рожевим,
Що пропахло літом і теплом.
Як на прощі б прихилитись тином,
Хоч навшпиньки б стати під вікном…
Рідна хата – журавки господа.
Хмарка з вітром летить – колискова.
Припаду-пригорнусь до порога.
А ріка – як стежина, сльозина
вербова…
Іван ЯРОШИК.
Знов повертає до села
Моя душа зболіла,
Немов на чужині жила
Й додому захотіла.
Поміж міської тісноти
І гамірного тлуму
Напевно, їй не розцвісти
І не позбутись суму.
Вона, як той підбитий птах,
За полем затужила,
Де вітру вільно в небесах,
Де виростають крила,
Де роси падають в траву,
Туман цілує воду,
Де відчуваю, що живу,
Вдихаю смак свободи,
Де кожна хата, як рідня,
Гостинно зустрічає,
І помилок, і незнання
Моїх не помічає.
А добре слово від людей
Вгамує біль і смуток,
Де кожен день – це добрий день,
Якого не забути.
Де вранці з сонного тепла
Розбудить шепіт мами…
…Знов повертаю до села
Знайомими стежками.
Олена МОКРОУСОВА.
Питає ясен у берізки:
"Чому ти плачеш навесні?".
"Відходять від морозу ніжки,
О, як же боляче мені!
Як зборе Сонечко морози,
Дарую людям свій "нектар".
Стікають крапельками сльози,
А сльози ці – цілющий дар.
Росою вмиюсь на світанку,
Вберусь в листочки я дрібні.
Болючі лиш глибокі ранки
Ще довго гояться в мені".
Віра СЕМЕНІЙ.
Коли народна пісня лине –
Все замовкає навкруги.
Це джерело одне-єдине,
Що додає душі снаги.
І миті кращої немає
На цій землі у всіх світах,
Коли з глибин віків лунає
Нам голос предків на вустах.
Звучить ця пісня ще з колиски –
Із материнським молоком
Вона влилася, серцю близька,
І випромінює любов.
То не народ її співає –
Сама ця пісня долина.
Вітчизни рідної не має
Той, хто не пив її сповна.
Ця пісня завжди у нагоді:
Розрадить душу, звеселить.
Бо з нею, кажуть у народі,
І працювати легше, й жить.
Вона у радості й печалі
Підносить, учить, окриля.
Про козака на кручі й Галю,
Калину, долю й солов'я.
Народна пісня українська –
То наша велич і душа.
Її співав Тарас і Леся,
Бо в ній – безмежная краса.
Тож линь осанною Вкраїни
Й народу нашого в віках.
Поки ти є – ми не загинем!
Ти – в нас, у вільних козаках!
Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
Як добре те, що смерті не
боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій
хрест.
Що вам, богове, низько не
клонюся
в передчутті недовідомих
верств.
Що жив-любив і не набрався
скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим
обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і в смерті з рідним краєм
поріднюсь.
Василь СТУС.
Залишити коментар