Золота підкова Полісся (Казка про Ковель)
Король Данило з військом зупинився
В Поліссі, у липневу тиху ніч.
І білий кінь його втомився,
Здолавши шлях через криваву січ.
Блищали зорі – золотисті брошки,
Покривши килим голубий вогнем.
Об тій порі не спали і волошки,
Милуючись цим в яблуках конем.
Данило в лісі бачив: блиснув вогник –
То в кузні щось недокував коваль.
Без весел плив у хмарах срібний
човник –
Врочисто так у кришталеву даль.
Володар навпростець ішов по полю,
Бо звабливо блищав таїнний жар.
Там жив коваль – на ймення дивне
Воля,
Метал ліпив, мов з глини той гончар.
Силач він був – таких є мало в світі.
Тремтіла в кузні воскова свіча…
Сказав король: "Дай в славі порадіти,
На перемогу скуй мені меча!".
Коваль кував і гартував залізо,
Двосічний меч до ранку
вже й згострив.
Король відсипав золота з валізи,
Вином заморським майстра
пригостив.
"Мені на щастя викуй ще й підкову,
Щоб оберіг ніхто не зміг зректи.
Її, як герб, візьму я за основу –
Це місце хочу Ковлем наректи".
Тоді ще святкували день Купала:
Вночі у казці папороть цвіла.
Та королівські вої мирно спали,
Коли підкова створена була.
Данило взяв її у руки дужі,
Та розігнуть ніяк не зміг дугу:
"Це ж справжній скарб, нехай
нащадкам служить!" –
Реліквію сховавши дорогу.
І крізь віки вже свято на порозі,
Несе в домівку кожну щедру мить,
І сниться сон, що завжди я в дорозі
Іду, де громом папороть пахнить.
Пливуть навколо мене дивні хмари,
І голуба у даль тече ріка:
Два лебеді у нерозлучній парі
Благословляє Господа рука.
І древній Ковель, щемом опалимий,
Мов самородок з попелу, стоїть
В цей мудрий ранок впевнений
і зримий,
Як вірний свідок звершень всіх століть.
Георгій ІДРИСОВ,
поет, письменник, член НСЖУ.
Одною древньою порою
Волинський князь тут проїздив,
Замилувався він рікою,
Коня в красі цій зупинив.
Водилось турів скрізь без ліку,
Цвіла вся квітами земля,
І кинув в простір князь Великий:
"Тут тільки ліс, і тур, і я!".
В оцю неторкану природу
Майстри селились ковалі,
Литвом прославились в народі,
В історію нащадків повели.
Так заснувалось місто Ковель
На честь славетних ковалів.
У символ обрали тут підкову,
Як оберіг на цій Землі.
…З тих пір часів пройшло немало,
З глибин віків тече Тур'я,
А місто це квітучим стало,
Умільцями багатшає земля.
(спомини моєї мами
Антоніни Трохимівни)
Війна – яке жахливе, страшне слово!
Забрала вмить дитинство босоноге.
Закінчилась у сорок п'ятім році,
Та в серці раною щемить і досі.
І часто, наче в сні примарнім,
Ви згадуєте, мамо, дні печальні.
Підлітками Ви ще окопи рили,
З життям прощались – бомби
скрізь летіли.
Забрали батька – не вернувся й досі,
Не знати, де його могила й кості.
Спалили німці з часом клуню, хату,
Злягла й померла через рік і мати.
Про все це з болем кажете, Ви, мамо.
Було Вам чотирнадцять – це так мало!
А на руках у Вас – маленький братик,
На жаль, сліпий від вибуху гранати…
Відлунням лиш вертаються події,
І покладаємо на те надії,
Що не доведеться це пройти нікому,
І не повториться війна ніколи.
Подякуй Богу, що світ цей бачиш.
Зроби усе, щоб став він кращим,
І втішся тільки хлібом на столі,
Аби лиш мир був вічно на Землі.
Віра СЕМЕНІЙ.
Залишити коментар