Посиденьки з Охрімом СвиткоюШановна редакціє!
Ідея написати в газету виникла в мене у день Вознесіння Господнього зовсім не випадково.
Повертаючись із храму після святкового Богослужіння, я була прикро вражена тим, що в одне з дванадцяти найбільших християнських свят, подібно до атеїстичних часів, біля державного центру зайнятості населення вже завершували засаджувати клумби розсадою квітів, а у під’їзді будинку, в якому мешкаю, здебільшого позатирали оббиті панелі і закінчували цементувати площадку при вході. На фоні святкового настрою це було образою моїх релігійних почуттів.
Стало боляче за тих, напевно також православних людей, які займалися цими роботами. Я не наважилась своїм розпитуванням чи докором «сипати їм сіль на рани», бо ж вони – лише підневільні виконавці. Але відразу спливли на думку колишні комуністичні суботники, що влаштовувалися атеїстами на релігійні свята, демонструючи загальну суспільну безбожність.
Безперечно, є види діяльності, які не припиняються: випічка хліба, торгівля продуктами, лікування хворих, перевезення пасажирів і таке інше.
Але яка необхідність була не раніше і не пізніше, а саме в день свята, причому в людних місцях, розбивати клумби чи проводити ремонтні роботи, нехтуючи християнську совість віруючих?
Виходить, що змінилася тільки мова про Бога, а богоборчі дії лишилися ті ж самі.
Пора б вже всім нам пробудитися нарешті від бездуховного сну та не лише на словах, а й на ділі віддавати належну шану і славу своєму Творцеві, просячи допомогти в усьому, бо без Нього, як сказав сам Господь, ми не здатні творити нічого.
Про відступ людства від Бога свідчить навіть сама природа, напоумлюючи нас погодними «сюрпризами» та різними катаклізмами. Однак, ми чомусь не спішимо з покаянням та переміною свого життя на богоугодне, що єдине може вберегти від загибелі.
Тетяна ЮРЧУК.
Подвір’я нашого триповерхового будинку № 47 по вулиці Незалежності в дощову погоду кожний раз перетворюється на величезну калюжу, якою не те, що пройти, а й проїхати часом не можна.
А все тому, що під час негоди дощова вода з прилеглої до будинку вулиці Кармелюка затоплює його двір. Прокладаючи торік асфальтове покриття, дорожники з ВАТ «Ковельське ШБУ-63» чомусь не подбали про те, щоб зливова вода не потрапляла на подвір’я розташованого поряд будинку.
Ми, його мешканці, звертались з листом до керівництва РЖКП № 1 (начальник В. С. Солов’янчук) з проханням допомогти замостити двір, але ніхто поки що з комунальників нам на поміч не прийшов. Хоча плату за утримання будинку і подвір’я з нас справляють постійно. Можливо, все-таки прислухаються до наших прохань ті, від кого залежить впорядкування нашого двору?
Мешканці будинку № 47 по вул. Незалежності.
Одразу після завершення реконструкції Ковельського залізничного вокзалу я звертав увагу поважних керівників Львівської залізниці та й нашої області, котрі брали участь у мітингу з такої нагоди, на окремі упущення, що мали місце при його оновленні.
Зокрема, на необхідність зробити зручнішим для пасажирів доступ до посадкової платформи на колію № 9 та відсутність пандуса при вході у вокзал, яким могли б користуватися інваліди-візочники. Адже, щоб потрапити в касовий зал, такі пасажири вимушені добиратися до нього вулицею Ветеранів, долати залізничний переїзд.
На жаль, мої рекомендації тоді ніхто всерйоз не сприйняв. Та й тепер неодноразові звернення із згаданого приводу в управління Львівської залізниці, облдержадміністрацію залишаються без відповідного реагування. Господарі вокзалу посилаються на відсутність необхідних для таких робіт коштів, а високе начальство чомусь відмовчується.
Петро ВЕРЕМЕЄНКО,
мешканець м. Володимира-Волинського.
Жінка до п’яного чоловіка:
– Ще раз прийдеш додому
в такому стані – вижену, підеш
туди, звідки прийшов.
– Там мене вже не при-
ймуть.
– Чому?
– Бо горілка скінчилася.
Мати до шестирічного синка:
– Сходи надвір і подивися,
чи йде дощ.
– Добре.
Через кілька хвилин синок повернувся до хати і каже:
– Дощ не йде, тільки собака
бігає.
Семирічний синок до мами:
– Я вирішив женитися на
Лесі.
– Схаменися, синочку, ти
ще малий. Навіщо тобі женити-
ся?
– Мені набридли гуси, нехай
вона їх пасе.
Студент-заочник зайшов до кабінету викладача і каже:
– Хочу скласти іспит.
– Добре, ставлю вам три за-
питання: ким працюєте, яка у
вас зарплата і чи знаєте ви за-
кони Божі?
– Зрозумів. Я бізнесмен,
зарплату беру, яку хочу, закони Божі знаю – поділися з ближнім.
– А як виконуєте закони Бо-
жі?
Студент витягує з кишені двісті доларів і кладе на стіл.
– Більше запитань не маю.
– Купуйте злого собаку, ку-
пуйте злого собаку! – гукає
дід на весь базар.
– А він справді злий? – питає чоловік.
– Злий! Сьогодні вже трьом
покупцям порвав штани.
Іван МАРТИШКО.
Залишити коментар