Безсердечна жінкаВіра Семеній — знана у Ковелі людина. Вона пише вірші, гуморески і навіть п'єси. Наполегливо залучає творчих людей у літературно-мистецьке товариство. До того ж, є активною учасницею посиденьок з Охрімом Свиткою.
Деякий час тому наша газета друкувала її гумо-ристичну мініатюру "Безсердечна жінка". Сьогодні — друга частина цієї міні-п'єси.
Охрім СВИТКА.
Сільський двір. З хати виходить жінка і сідає на лавочку:
— Ох, і втомилась я за день. То хазяйство, то городи — все на мені. Донечку не хочеться обтяжувати, аби тільки вчилась добре, та й хлопця вже має, бігає на побачення.
Розмовляє тихенько сама із собою і все на хвіртку поглядає, чекаючи чоловіка:
— І куди ж знову занесло оте моє нещастя? За день — ні ногою до хати.
Замислилась. Думки понесли її в юність. Скільки хлопців у неї було, як її кохали, особливо Микола. Та де там! Подавай їй Івана, любов — до безтями. А що до безтями – це точно, бо якби хоч трішки мала отої тями, то послухала б мудрих порад матері. І не виходила б заміж за Івана-пияка.
Рипнула хвіртка. Марусина підхопилася. Нарешті, прийшов. Та на подвір'ї стояла кума.
Кума:
— Вибачте, кумо. Я вже два тижні очі вам не показую, так мені незручно за той випадок з кумом. Ви ж, мабуть, не думаєте про мене чогось поганого. Це мій телепень, не розібравшись, стрельнув у вашого чоловіка сіллю.
Марусина:
— Та що там вже згадувати? Все минулося, певно, треба знову якогось "сюрпризу" чекати, бо досі немає капосного гультяя.
Кума:
— Як нема?.. Він же пішов від нас ще години півтори тому.
Марусина робить великі очі:
— То він знову був у вас?
Кума:
— Так. Мій покликав, щоб помиритись.
Марусина:
— Невже таки "на сухо" мирова була?
Кума:
— Та ні. Випили трохи. Більше я їм не налила, то вони взяли у Ганьки-сусідки.
Марусина:
– Ой, лишенько, то де ж він подівся?
Аж знову рипнула хвіртка. Донька зі своїм хлопцем попід руки батька затягли на подвір'я, посадили під тин і зникли. В ту ж мить зникла з двору й кума.
Чоловік:
— Ой, Марусинко, не гнівайся на мене. Розумієш, потрапив я в таку халепу.
Марусина:
— А у що ж іще ти можеш втрапити?! Скільки казала тобі: не йди нікуди пити. Хочеш — я тобі вдома наллю чарку. Аж ні: шукаєш пригод на свою голову.
Придивилась ближче, а в чоловіка обличчя, голова й піджак у крові.
Марусина (нажахано):
— Боже мій, що це знову з тобою?
Чоловік:
— Розумієш, Марусинко, пішов я від кума додому, а по дорозі хлопці запросили мене в "Жіночі сльози". Ти не думай — я там тільки чарчину випив і пішов. Йшов, йшов, а понад дорогою кінь Саньків пасеться. Задивився я на нього. Думаю: такий гарний кінь, дай погладжу. Підійшов, почухав під гривою, а він розвернувся до мене задом та як хвицьне по зубах! Я й не зоглянувся, як в болоті опинився.
Кричав, кричав, та ніхто не почув. Щастя, що Наталя з Юрком прогулювались понад річкою.
Ну, що ж ти стоїш, Марусинко? Допоможи мені. Бачиш: я весь у крові. Може, вже й зубів немає.
Марусина (зі злістю):
— А, може, ще піти на болото, зуби твої пошукати?
Повернулась, пішла до хати.
Чоловік:
— Ох, і безсердечна ти, жінко.
Марусина (з порога):
— А хто б тебе ще терпів, якби не оця безсердечна?
Чоловік, розгублений, присів на лаву, чухаючи потилицю. А, може, дійсно, дружина не така вже й безсердечна, як він вважає?..
Віра СЕМЕНІЙ.
Чоловік питає в Джина:
— Чи гуля моя дружина?
Джин насупив грізно
брови:
— Уночі йди до корови
І почухай їй за вухом,
А тоді уважно слухай.
Як корова зареве,
Значить, хтось у жінки є,
А якщо корова стиха,
Наче киця замурлика, —
То дружина — янгол з неба
І пишатись нею треба.
Йванко ночі дочекався,
До корови в хлів пробрався.
Заходився ніжно чухать,
Й нашорошив свої вуха,
А корова легко диха,
Не реве і не мурлика,
Почала хвостом махати,
Йвана язиком лизати.
— Що ж робить? — себе
питає
Та й у хату повертає.
Заклопотаний вкрай Йван,
Сів в задумі на диван.
Джин з'явився сам, як стій:
— Ну, то як? Кажи мерщій:
Чи ревла твоя корова?
Чи пропала в неї мова?
Ось тобі що, Йване, скажу,
— Аж сміється плем'я
враже,
— Як дружину пошануєш —
Так із нею і звікуєш!
Ти повір мені, старому:
Гладь дружину — не корову.
Як затямиш цю науку,
То не буде й шлюб за муку.
Віталій ЗАРІЧАНСЬКИЙ.
Залишити коментар