СьогодніПочну з сумного: в Україні – криза
«Що за новина? – скривиться прискіпливий читач. – Ми про це й без Охріма Свитки знаємо".
Знаєте, шановні, знаєте. Але не все. Пишучи про кризу, я не маю на увазі економіку чи фінанси. Мова йде про кризу гумору й сатири. Цих делікатних сфер людської культури, без яких ніякий прогрес неможливий. Бо коли людина перестає сміятися, вона починає плакати і впадає в меланхолію, депресію, які аж ніяк не сприяють розвитку економіки, роблять життя сірим й нудним.
Чому, власне, я кажу про кризу сатири і гумору? Адже, здавалося б, підстав для такого твердження нема. На екранах телевізорів — засилля розважальних шоу ("95-й квартал", "Розсміши коміка", "Казкова Русь" та ін.). На прилавках кіосків — десятки збірок анекдотів, журналів типу "На млинці до тещі". Інтернет теж переповнений псевдожартами і примітивними карикатурами.
Але біда в тому, що у нас зник справді народний український гумор, яким ми пишалися впродовж десятків (якщо не сотень) років. Нема тепер у нас ані Остапа Вишні, ані Штепселя з Тарапунькою, ані Андрія Сови. Навіть такий популярний колись журнал, як "Перець", як повідомили ЗМІ, припинив своє існування. Зникли сатирично-гумористичні рубрики в більшості газет.
Слава Богу, що лишень в "більшості", але не в усіх. Наприклад, "Сільські вісті" із завидною наполегливістю щотижня запрошують читачів у "Веселу світлицю", де вправно господарює Владислав Бойко. За цю, без перебільшення, подвижницьку працю йому і сотням дописувачів "Сільських вістей" — низький уклін і щира подяка. Так тримати, хлопці і дівчата!
Ось чому сьогодні на посиденьках я вирішив надати слово гостям зі всієї України, які завітали у "Веселу світлицю" цими днями. Читайте, смійтеся і радійте, що є ще порох у порохівницях окремих мужніх українських сатириків-гумористів.
Охрім СВИТКА.
Чоловік прийшов з роботи,
Плащ з плечей знімає.
Бачить – жінка сидить в кріслі
Й начебто дрімає.
– Як ти, люба, тут без мене,
Мабуть, сумувала?
– Ні, не дуже, я Шекспіра
Цілий день читала.
Що за диво цей Шекспір,
Як він гарно пише!
Відчуваю, він на мене
Ще і досі дише.
– Бачу, бачу, моя люба,
Що Шекспір з тобою був,
Ондечки на піаніно
Капелюха він забув.
Іван МЕЛЬНИК.
м. Сміла.
Із газетного повідомлення про пожежу: "Спочатку горіло так собі, а потім приїхали пожежники, повибивали вікна, двері, і справа пішла значно веселіше".
Двоє ведуть розмову про жінок.
– Моя дружина, – каже один, – дуже ласкава. Як тільки я приходжу додому, вона пальто з мене знімає, домашні капці подає й рукавички.
– Рукавички? – здивувався інший.
– Так, гумові, для миття посуду.
– Миколо, ти Україну любиш?
– Авжеж!
– А життям за неї пожертвуєш?
– От тобі на, а хто ж тоді Україну любитиме?
Українські пенсіонери є восьмим чудом світу, бо на таку пенсію можна вижити тільки чудом.
Ідея прийшла до нього в голову... Тепер уперто шукає мозок.
Олександр ХОВДАТІН.
с. Сукачі
Іванківського району
Київської області.
Олексій Домницький.
с. Броварки
Глобинського району
Полтавської обл.
Жінка рубає курку. Бровко улесливо гавкає. Чоловік питає: «Пес нагодований, напоєний, то чому ж гавкає?».
Жінка: «А ти думаєш, він не чує, що я рубаю курку?».
Чоловік: «А коли я рубаю дрова, то чому ж тоді, капосний, мовчить?!».
У насіннєвому ларку жінка мовить:
– Мені насіння моркви.
Продавчиня перепитує:
– Вам якого?
– Бажано, щоб появилися сходи.
– Е, тоді заждіть, такого треба пошукати.
Покупець запитує:
– У вас печиво є?
– Звичайно. Будь ласка, «До чаю».
– Е, ні! Мені до рота.
Ходять батько з сином по містечку, шукають в магазинах замок до батькового службового кабінету. Обійшли три магазини – потрібного не знайшли. Батько каже:
– Залишилась надія на останній – «Все для дому».
– Тату, так нам же треба для службового кабінету, – дивується син.
Надіслав Михайло КУЛЬОВ.
с. Полянецьке
Саврайського району
Одеської області.
Залишити коментар