Материнське щастяДві жінки народжували в одному пологовому будинку. Одна раділа гарненькому карапузику, а іншій не пощастило – дитя задушилось пуповиною. У той же час третя молода породілля відмовилась від синочка, у якого не було п'яточки, та ще й ніжка була коротшою. Її чоловік теж заявив, що їм калік не треба…
Оплакуючи мертву дитинку, Ганна не знала, як повідомити про горе рідним. Але якраз акушерка підказала їй, щоб забрала того хлопчика, від якого батьки відмовилися. Вхопилася жінка за пораду, як потопаючий за соломинку, і керівництво пологового пішло їй назустріч. Додому виписувалася рада-радісінька з дорогим пакуночком.
У сім'ї до малюка ставилися з любов’ю й співчуттям – що ж, кого Бог дав, той і найрідніший. Розвивався Петрусь нормально, тільки як почав ходити, то накульгував. Батьки возили його по лікарях, і кілька операцій допомогли – накульгував хлопчик менше. А щоб язикаті люди не ятрили нікому душу, сім'я переїхала в інше місце.
У школі синок вчився дуже добре. Закінчив згодом медінститут і став із Петруся Петром Максимовичем. Ганна більш не змогла народжувати, тож після смерті чоловіка жила лише сином. Але ні на мить не забувала, що десь є рідні батьки її Петі. Страх, що колись можуть забрати його, іноді закрадався в серце жінці.
Син дуже любив свою неньку, ніколи не завдавав їй прикрощів. Сусіди ставили хлопця в приклад своїм дітям. І на роботі, де Петро був не лише хорошим хірургом, а й завідуючим відділенням, поважали і шанували його. А про ваду ноги він ні з ким старався не говорити.
Про одруження молодий чоловік не думав, бо в душі боявся, що через проблему із здоров'ям дівчата не захочуть знатися з ним. А ще взявся за наукову роботу, яку вирішив закінчити. Мамі казав, що після написання дисертації буде думати про особисте життя.
– Матусю, то дівчата нехай поспішають заміж, а хлопцям треба міцно стати на ноги, – не раз повторював.
– Як добре, що ти в мене – син, донька вже, мабуть, давно б вийшла заміж і покинула мене.
– А я вас, мамо, не покину, це мій святий обов'язок – дбати про рідну матір, – з любов'ю відповідав син.
Кров вдарила жінці в голову від слова "рідну", і подумала, що рано чи пізно, а мусить відкрити таємницю синові, бо скільки ж буде мучитись? І розповіла нарешті все Петрові про свій "гріх", який стільки років нікому не відкривала.
– То цей "гріх" вас так довго мучив?! – сказав схвильований син. – Та це ж – подвиг! І ви рідніша мені за ту, що народила. Я ще більше вас любитиму. Тільки не ображайтеся, бо все-таки хочу поглянути в очі своїм біологічним батькам…
Відтоді потай від матері почав шукати їх. Це йому вдалося. Попросився у відрядження в те місто, де народився, і пішов у пологовий будинок. Ще, на щастя, акушерка працювала і розповіла все про той випадок. Тим більше, що оформлено було законно і відмову, і всиновлення. Дізнався чоловік й адресу тих людей.
…З великим хвилюванням зайшов до квартири. Його зустрів сивий, немічний чоловік, і кожен сказав би, що як дві краплі гість схожий на нього. Назвавшись їхнім новим лікарем, Петро розговорив господаря, який повідав, що живе сам, бо дружина померла кілька років тому. Рідних теж немає.
– А діти були у вас? – обережно натякнув Петро.
– Ось за це і страждала дружина до самої смерті, і я продовжую нести важкий тягар. Бо Господь покарав нас, що відмовилися молодими-нерозумними від сина-калічки, і не дав більше дітей. А синові було б уже 27 років…
– Чому було б? Мені і є 27. Я – ваш син! – після паузи сказав, як відчеканив, Петро.
Тільки тепер придивився ошелешений батько до своєї кровинки та й упав навколішки. Благав, плачучи, простити.
– Прощаю, батьку, бо так Закон Божий велить – прощати, і забираю вас до себе. Моя мама дуже добра жінка і не буде проти.
Потім батько повів сина на могилу тої, що його народила…
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар