І рідна мати стала чужою...Людські долі непередбачувані. Вони дійсно залежать не від самої людини, а від того, яку життєву книгу написав для неї Всевишній. Але як гірко слухати, що може статися із колись рідними людьми.
Цю розмову я випадково підслухала у автобусі Ковель–Луцьк. Дві досить ще привабливі жіночки, випадково зустрівшись, плакалися одна одній на свою долю. Чужій людині легше вислухати сповідь, поспівчувати і не сприймати близько до серця чиєїсь біди, хоча і пройти мимо дуже тяжко…
Марина була єдиною донькою в батьків, а вони все, що мали, віддавали їй. Найкраще вбрання – для Маринки, найкраща школа – для Маринки, подруги й ті були у їхньої доньки із відповідним вихованням.
Гарно вмебльований будинок на затишній вулиці міста, тож і кавалерів у Марини не бракувало. І незабаром вона вийшла заміж за скромного і спокійного вдачею Петра. Він носив Марину на руках у повному розумінні цього слова.
Батьківська любов і любов чоловіка – що може бути кращим для жінки?
В такій ідилії Марина подарувала собі та рідним шестеро діточок. Дуже вже мама хотіла, щоб донька мала їх стільки, скільки дасть Господь.
У вихованні онуків усі брали активну участь, і Марина не помітила, коли вони повиростали. Та незабаром біда почала потихеньку руйнувати її сімейне щастя.
Першим пішов із життя Петро, потім – свекруха, за нею – рідні батьки. Для жінки, яка була не пристосована до всіх побутових питань, дуже вже тяжким було горе втрати рідних людей. Вони залишили Марину одну на роздоріжжі життєвих незгод. А її милі, кохані діточки, які були для неї змістом усього життя, її найбільшим щастям і опорою, відвернулися від неї.
У них розпочалась боротьба за "квадратні метри", які лишилися від обох бабусь, і мама стала для них зайвою. Будинок, який раніше радував її, куди вона поспішала з роботи, тепер лякав. Вона кожної миті очікувала якоїсь несподіванки від своїх кровиночок.
Страшна думка закралася у її голову, і вона вирішила вкоротити собі віку, який став для неї таким нестерпним випробуванням. Особливо гірким від того, що вона стала чужою і непотрібною своїм коханим дітям.
Та зустрілась Марині людина, яка зняла біль з душі, врятувала від страшної безвиході, і вона ніби заново побачила світ, в якому прожила свій такий короткий вік.
…В кожному слові Марини вчувались біль та образа, сльози збігали по її щоках, а вона їх навіть і не помічала. А я сиділа поряд і думала, яка ж доля чекатиме її дітей, коли вони досягнуть того ж віку, адже все, що вони заподіяли матері, чекатиме на них ще з більшими випробуваннями, тому що Мама – це святе.
Ніна ФЕДОРУК.
с. Городище.
Залишити коментар