"Передбачлива" пасажиркаТаксист місцевий, дядя Льова,
На привокзалці довго таксував.
Клієнтів обслуговував він справно,
За що й зарплату гарну мав.
Коли чекали пасажирів,
Таксисти іноді дискусії вели,
Казали: молоді дівчата
За проїзд давали не завжди "рублі".
І ось одного разу гарна дівка
З пакетом у руці до Льови підійшла.
Спитала, чи справна в нього "тачка"
І скільки коштує проїзд до енного села?
Питання з оплатою якось владнали,
Льова відкрив задні дверцята,
Хотів багаж у дівки взяти,
Але цупко стислись рученята.
Швидко вмостилась на заднєє сидіння,
Ношу свою на коліна "взяла".
Дядько Льова "включив" своє вміння –
Вона й бровою не повела.
Коли вже почались масиви лісу,
В салоні різко бензином запахло.
Льова вмить зупинив машину,
Подумав, що бензиновий шланг прорвало.
Повернувсь назад до пасажирки,
Сказати, щоб не переживала
Аж бачить, що на колінах в неї – каністра,
І кришку з горловини в руці тримала.
Таксист, звичайно, не второпав,
Що дівка цим хоче сказати:
Тримає у руках каністру,
Ніби бензину хоче Льові дати.
А він вже трохи і злякався,
Питає, що ти робиш, дівко?
Вона ж, вчепившись в ту каністру,
Відповідає дуже стрімко:
"Та я вже знаю вас, таксистів" –
І в очі йому заглядає, –
Бо тільки ви в'їжджаєте до лісу,
У вас бензин у баці пропадає…".
Дрібний дощик січе в обличчя,
Вітер проникає в усі шпарини.
Але мисливець цього не відчуває –
Він на "номері" стоїть недільної днини.
Гонка йде на повну силу,
Постріли в кущах вже близько чути.
Він стоїть і тримає рушницю,
Бо йде полювання на хитру лисицю.
Ось так задумався мисливець
Про своє "житіє і битіє".
Аж бачить: по дорозі біжить тварина,
Морда собача, але колір рижий є.
"То, мабуть, дійсно рижа псина,
На сто відсотків гарантію даю.
Біжить собі до табору циганського,
Що розмістився недалечко в гаю".
Хвоста вона не має зовсім,
Та й по дорозі спокійно біжить,
І тут їх погляди зустрілися
І схрестилися в одну лиш мить.
Мисливець зразу щось засумнівався,
Бо був в житті він реаліст.
Наблизився до неї ближче,
Та встиг побачити лиш лисячий хвіст.
Ось так його лисиця підманула,
Сховавши між лапами свого хвоста,
І за лічені секунди, як тінь, промайнула.
"Хитрою" народ зве її неспроста.
Так в нас і депутати часто полюбляють:
Входять в довіру до людей, "хвоста" ховають.
Кругом, де можна, себе виставляють,
А коли смаленим запахне,
то зразу ж і петляють.
Наш професор в інституті
На лекціях деколи помилявся.
Років мав за сімдесят,
Але ще добре тримався.
Частенько він нам повторював
По декілька раз одні й ті ж фрази,
Проте вмів тримати ситуацію
І цікавими історіями заповнював паузи.
Ми, звичайно, поважали
Лекції нашого світила,
Але деколи і в морський бій грали,
Коли писати вже було несила.
Його пара завжди була зранку.
На неї приходили ми сонними.
Звичною справою були спізнення,
Голову опускали, бо були винними.
І ось в один дощовий ранок,
Коли вже пара почалась,
Почали підходили студенти,
І лекція часто переривалась.
Професор чемно слухав пояснення,
А в кожного вони були різними.
Не надавав він тому великого значення,
Бо бачив, що всі ми були невиспаними.
Ось заходить чергова студентка,
Слізно просить вибачення.
Лектор дозволяє їй сісти,
А сам висловлює своє бачення:
"Шановна молодь, у ваші роки,
Щоб кругом і скрізь встигати,
Я брав швидко ноги в руки,
Щоб проблем не завдавати".
Тут черговий стук у двері,
Студент захеканий влітає:
"Професоре, вибачте будь-ласка!" –
А сам очі додолу опускає.
В світила сіпнулося око,
Бо бачить: лекція зривається.
Впустив студента, наморщив лоба,
На чому закінчив, згадати намагається.
Випив води він півсклянки,
Запитав, які були його думки?
"Професоре! Ви брали ноги в руки…",
"Ах так, які в наш час були жінки!!!".
Кость ВОЛИНСЬКИЙ.
Залишити коментар