МарусяЦе були п'ятдесяті роки минулого століття. Країна ще не зовсім залікувала рани після війни, і люди жили бідно.
Пригадую навчання у педучилищі, куди з'їхалися після семи класів чотирнадцятилітні підлітки. Жили в гуртожитку, харчувалися тим, хто що привезе здому. Підтримкою була стипендія у 120 карбованців, але її потрібно було заробити. Тож старалися усі, а найбільше – Маруся.
Дівчата брали участь у різних гуртках, спортивних секціях, у кіно бігали, на танці, а Маруся – нікуди.
"Чого, Марусю, сидиш?" – питали. Вона відповідала, що боїться втратити стипендію, бо це її єдина фінансова підтримка. Важко давались дівчині деякі предмети, то й сиділа над підручниками допізна.
Якось, приїхавши здому в неділю, дівчата розповідали, як минула у них субота. Сміх, веселий гамір у кімнаті. Спитали й Марусю, що вона робила.
– А я поки всіх братів та сестер викупала, сама помилася, потім попрала, то молодь уже з клубу верталася, – сказала вона.
– А скільки ж їх у тебе, братів та сестер?
– Троє нас у батька і троє – у мачухи.
– А мама де?
– Мама померла, коли мені було три роки. Я майже не пам'ятаю її…
Тоді ми й звернули увагу, що вона завжди в одному й тому ж костюмчику ходила, тільки блузочки змінювала. Тож на випускний склалися і купили їй плаття. Маруся заплакала і сказала, що це перший її святковий одяг.
Після випускного ми домовилися зустрітися через п'ять років. І роз'їхалися, хто куди…
На зустріч зібралися не всі, звичайно, бо із групи дванадцять наших поїхали за комсомольськими путівками аж у Казахстан.
На урочистостях кожен розказував про себе. Усі вже мали вищу освіту – хто стаціонарно здобув, хто – заочно. Дівчата заміж повиходили, встигли мамами стати. Хлопці ще були неодружені, дехто з них став військовим, один учився в аспірантурі, двоє працювали головами сільрад, а наш учасник студентського хору після консерваторії співав в "Укрконцерті". Дійшла черга до Марусі.
– А я ще вищої освіти не маю, – сказала вона, – тільки вступила на заочний відділ. Зате, дівчата, я стала мамою двох синів і двох донечок!
Запанувала тиша. Ми були ошелешені. Потім хтось крикнув "Ура!". І хлопці кинулися гойдати Марусю. Коли емоції вляглися, вона ось що розповіла:
"Після випускного я вже знала, що буду працювати в рідному селі у школі. Мачуха зраділа і сказала:
– Можеш вже і заміж виходити, все на один рот в сім'ї поменшає.
– Та я ж і хлопця не маю, за кого виходити?
– Знайдеться. Ти ставна дівка, роботяща, ще й вчителька. Тільки піди у клуб – хлопці запримітять. Сьогодні якраз неділя, йди. Дев'ятнадцять маєш, а я в сімнадцять вийшла.
У клубі нікого з однокласниць не побачила – всі заміжні, а, може, й з дітками вже бавилися. Після кіно на танці не залишилася, вважала себе застарою. Пішла мерщій додому.
А біля самих воріт наздоганяє Андрій з нашої вулиці:
– Ти чого, Марусю, втікаєш від мене?
– Я й не збиралася втікати, хіба ти такий страшний? Що тобі треба?
– Та нічого. Хіба не можна просто поговорити?
Розговорились. І я поділилася, що мачуха прагне хоч сьогодні видати мене заміж.
– То й виходь! – каже Андрій.
– І ти туди ж! А за кого? У мене й хлопця ще немає.
– А я хіба не хлопець? Після армії, тракторист, один у батьків. Вони теж вже бачать мене одруженим, бо мріють про доньку в хату і про внучат. А ти мені давно приглянулась, Марусенько…
– А як же любов? Хіба тільки в кіно і в книжках? – питаю.
– І в житті, – сказав та й поцілував мене.
З переляку я чкурнула до хати і цілу ніч не спала. Слово "Марусенько" пестило душу, бо мене так ніхто не називав. А ще той перший поцілунок…
Цілий тиждень переживала, щоб Андрій не передумав. У суботу не йшла до клубу, бо роботи було багато. Ледь дочекалася неділі. І зразу при зустрічі з хлопцем випалила:
– Я згідна.
– А не передумаєш до тої неділі? Бо прийду свататися. Кажи вдома, щоб готувалися.
Коли сказала батькові – він заплакав, а махуча зразу:
– А казала, що хлопця не маєш...
Після заручин і весілля я наче на світ народилася. Свекри – як до рідної дочки ставилися. Чоловіка полюбила, то й народила йому двох синочків та донечок-двійнят. Батьки раді, що повна хата онучат, допомагають в усьому. Ось так я стала багатодітною мамою".
…Через десять років Маруся знову здивувала всіх. Була вже директором школи, а чоловік закінчив сільгоспакадемію та працював інженером у колгоспі. А на грудях Марусі зорів орден "Мати-героїня", бо народила ще одного сина.
От тобі й Маруся…
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар