Котяча доляЖиття котів, як і людське, складається по-різному, і не завжди гладко. Це тільки так кажуть, що коту живеться, як "за пазухою".
Киця Мурка – тендітна, пухнаста, чорна з білою плямою – виглядала принцесою. І, звичайно, коти залицялися до неї. Та, як це буває в котячому середовищі, вони не дуже дотримувалися моралі та обов'язків про вірність. Покохались, поцілувались і… бувай, подруго!.. Така доля покритки спіткала і Мурку.
Жорстокі господарі незлюбили кицю і вигнали з дому. Отак, самотня і «при надії», голодна і холодна, тинялася Мурка по чужих подвір'ях. Нарешті прибилася до якогось курника. А кури – як кури: подивилися на нещасну незнайомку, покудкудахкали, посперечалися між собою і гуртом вирішили: хоче – нехай живе. Зима ж, куди їй іти? Правда, в курнику не завжди чисто, але хай сама шукає належний куточок.
Як буває у житті, після тривог і негараздів обов'язково приходить удача. Так радість і для чорної принцеси прийшла в образі господині, яка мала милосердне і добре серце, тож вечеряла Мурка разом із пернатими смачною їжею.
Життя налагоджувалося. Мурка знайшла чистий затишний куточок. Час збігав. Махнули крилом дні – і на світ Божий кошенята з'явилися – трійня. Поки були сліпенькі, господиня взяла їх з мамою до хати. Постіль постелила у ящику – живіть! Така сутність Божої любові.
Мурка доглядала своїх діток, господиню визнавала за свою, але, налякана минулим, інших боялася. Тільки-но рипнуть двері, а Мурка – під ліжко і дивиться тривожно: чи кошенят не чіпають.
Підросла малеча. Парочку забрали в іншу сім'ю. А Мурка кілька днів сумувала, нявкала і плакала. Шукала діток по всіх хатах. Але час лікує. Заспокоїлася кішка. Лишився у неї один нащадок-красунчик: білий, як сніг, із чорно-сірими плямами, які надавали юному створінню особливого шарму. Одним словом – Принц.
Ріс котик маминим синочком. Від киці-мами – молочко, а від господині – пестощі і ласощі. Бувало, бешкетував: то вазон перекине, то на штори, як мавпа, карабкається. Вже й Мурку перестав слухатися. Тож мати побачила, що син став самостійним, і пішла назад до хліва.
Тим часом юний Принц підростав та радів життю. А господиню як полюбив! Якось вона захворіла – боліли коліна, що ні сісти, ні встати. Лікування нічого не дало. Помітив, що не все гаразд у його господині, і прибіг до неї. Щось понюхав та ліг на хворе місце. Так тривало декілька днів. І господиня відчула полегшення, тож ще більше пестила свого улюбленця. А той ходив, гордо піднявши трубою хвоста.
Іншого разу, коли у господині заболів живіт, Принц цілу ніч "витягував" хворість своїм тілом, і теж ефективно. Так кіт віддячував людині за добро – теплий нічліг у хаті, смачну їжу.
Але якось котик потрапив господині "під гарячу руку", і вона на нього накричала: "Ти чого мишей не ловиш?". Принц образився: "Я – Принц, то за якимись рудими гризунами буду гонитися?". Але й відмовити не міг. Нявкнув собі під ніс – і пішов по закутках. Невдовзі приніс на кухню мишу, мовляв – дивись, який я герой!
Минали дні за днями. Пригоди Принца продовжувалися. У нього були жорстокі бої за територію з рудим сусідським котом. А ще наш герой зумів подружитися зі своїм одвічним "ворогом" Барсом, самотужки відчиняти двері та ходити в туалет на унітаз, тим самим довівши, що кіт – істота розумна.
Любомир ФІАЛКО.
Залишити коментар