Жила старенька мати у господі...Бабуся Федоська жила собі тихо, мирно. Ніколи ні з ким не сварилась, ходила до церкви. Довгий час все відмовлялась від допомоги соцслужби – сама всьому давала раду. Старші люди знали, що є у неї десь діти. А як є діти, то й онуки мають бути. Але ніхто ніколи не бачив, щоб до неї вони приїжджали. Та й жила бабуся в кінці села і мало з ким спілкувалася.
Поки здужала жінка, – тримала корівчину, здавала молоко державі, а їй за те виділяли сіно. Сама й косила іноді, щоб вистачило до випасу. Дрова купувала, бо пенсії вистачало, яку заробила, працюючи в колгоспі дояркою.
Уже минуло кілька років, як помер чоловік. Зосталась сама, як палець. Син десь аж на Далекому Сході живе. Слав листи, посилки, гроші. Але як же хотілося матері побачити його, онуків, невісточку хоч раз на рік! Донька й недалеко наче живе – у Києві, та чомусь і вона не приїжджає. А мати б їм і за дорогу повернула, і гостинців дала б. Все ж на городі і в саду родить. І поросятко приглядить, і птиці тої повно – близько ставок, то гуси й качки звідти не вилазять. А фруктів: і сушених, і свіжих, і консервованих! Сама не переїсть усього, от і роздає добрим людям, які допомагають їй.
Літом день – як рік. Переробить усе Федоська, сяде на лавочці під горіхом і гонить думку за думкою: може, вони все там купують, а тут свого повно… Рано вийде, обійде сад, город, квітники. Око все радує, ніби в раю живе. І що приємно – все створене руками покійного чоловіка та її.
А квітів скільки! Від порога – до дороги стелиться барвистий килим. А кручені паничі аж на грушу поплелися і синіють ціле літо. І так з весни до снігу. Ото й утіхи в жінки.
Якось домовилася Федоська з сусідкою, щоб доглянула її хазяйство, а сама подалася до доньки у столицю. Набрала всякої всячини, що мусила наймати фурмана, аби завіз на станцію. Дочці послала телеграму, щоб зустріла. Та зустріла, але розсердилася, бо наступного дня мала їхати в Єгипет на відпочинок, а тут – мати все перебила.
Онуки вже давно були в Євпаторії, тож бабуся їх не побачила. А гостинцям донька і не рада була, бо всього у них у холодильнику було повно. Їхала жінка додому і плакала. Добре, що живе дочка добре, може, через те багатство і не їдуть до неї в село. А матері прикро…
Затужила старенька: для кого і для чого жити? Недовго й протягнула. Померла, коли від плодів гнулися дерева, а на городі вродило багато овочів. Сусіди дали знати дітям. Син так і не приїхав – далеко, а дочку, напевно, совість замучила, що матір зустріла не так, як годиться, от і привезла нарешті всю сім'ю на похорон.
Зять вже потім дорікнув дружині, що і сама не їздила до матері, і його не запрошувала. А в селі навіть непогано. Та болючіше доньці було слухати дітей. Щоліта, казали, відправляла їх до моря, де спека, та й куплені фрукти не так смакували. Вони б залюбки гостювали у бабусі, в її райському куточку, де є свіже молочко, овочі свої, фрукти, де бабусина казка і колискова… І ще обпекли вони маму словами: "Постарієш, то відправимо тебе сюди жити, а самі зостанемося у столиці. Тоді і самі до тебе не приїжджатимемо, і дітей не привеземо…".
А хіба не заслужила такого, скажете? Тож, доки не пізно, приїжджайте до батьків…
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар