Про те, що хвилює і болитьРедакційна пошта — це своєрідний барометр громадської думки. Сьогодні він показує на "хмарно". Бо душі і серця людей болять від побаченого, почутого, пережитого і вистражданого.
Адже того, що випало на долю українців впродовж останніх місяців (смерть Небесної Сотні, зрада і злочини колишньої влади, анексія Криму, загроза війни з Росією, безвладдя в деяких регіонах України), вистачило б на декілька поколінь. На жаль, все це доводиться переживати нам із вами — ровесникам початку ХХІ століття.
Про те, що хвилює і болить, люди пишуть до газети. Сьогодні, як ніколи, в редакційній пошті багато поетичних творів. І нехай не всі вони досконалі з літературної точки зору, та у них — щирість душі наших земляків, біль, переживання і надія.
Охрім СВИТКА.
Не стріляй, лиховіснику блудний,
Небеса не розпалюй вогнем.
Україну збороти не дужий
Той, хто воює кривавим мечем.
Не стріляй же, негіднику судний,
З апетитом-дурманом Кремля.
Підла совість — як змова нелюдна
Крає зранені душі й тіла.
Не стріляй: кров людська — не водиця,
Час розплати настане таки.
Розмахнувся сваволець без серця,
Зброю-злість у народ устромив.
Гомін-стогін — по дорозі,
Над Дніпром лунає дзвін.
Птаха на крилі тривоги,
На порі — свинцевий дим.
Понад полем — слід заграви,
Цвіт калини у журбі.
Удовиць і сиріт більше стане.
Не стріляйте, вражі чужаки!..
Іван ЯРОШИК.
м. Ковель.
Хто очі вдовині бачив?
Хто стук її серця слухав?
Не може ніхто відчути
Її тяжкої розпуки.
Хто бачив, як матір плаче,
Що сина з війни нема?
Що роду її кінець,
Вона в цілім світі — одна.
Хто сльози сирітки втирав,
І голод її тамував…
Хто бачив усе це в житті,
Той би до зброї не став.
Та коли вже біда прийшла —
Подолай лихую годину.
І завжди в бою пам'ятай,
Про матір, вдову і дитину.
Ніна ФЕДОРУК.
с. Городище.
Слово до тих, хто стріляв і стріляє братам у спину.
Офіцери і всі, хто в нас службу несе в Україні,
Ви своєму народу на вірність присягу давали.
Обіцяли ви чесно служити своїй Батьківщині
І народ захищати усі, як один, ви казали.
Присягали ви і своїх матерів запевняли,
Що ніколи, ніколи не підете проти народу.
"Будьте завжди людьми,
Щоб не трапилось, щоб не сталося", — Вони вам говорили, коли
проводжали в дорогу.
Кожен день матері за вас Господу Богу молились,
Щоб страждань ви не знали, не бачили лиха війни,
І гордилися тим, що народу ви вірно служили.
А народ щиро вірив, що ви — його справжні сини,
То чому ж ви тепер, оті "вірні сини України",
Про присягу, що дали своєму народу, забули?
То чому ж ви тепер людям мовчки стріляєте в спини?
Чому плач матерів ваше серце ніяк не розчулить?
Схаменіться, благаємо, просимо вас зупинитись!
Ну, чому у душі вашій стільки жорстокості й зла?
Як ви будете завтра у очі народу дивитись,
Що ви скажете людям, коли на це прийде пора?
І що скажуть колись вам іще ненароджені внуки,
Якщо їх зневажатимуть за ваш сьогоднішній гріх?
Як пояснити їм, за що ви прирікали на муки,
Тих невинних людей й навіщо стріляли у них.
Зупиніться, благаємо, просимо: знущатись не треба,
Якщо є у вас совість і серце у грудях ще б'є.
Не чіпайте людей і не мучте, бо все бачить небо,
Бо усе чує Бог, й все одно час розплати прийде.
Хіба можна, скажіть, бути черствим, холодним, байдужим,
Коли люди страждають і гинуть у мирний час?
Як ви будете жити, чи буде у радість вам служба,
Якщо зараз не чуєте свого сумління наказ?
Який біль невимовний для матері — втратити сина!
А забрати життя — який страшний, жахливий цей гріх!
Схаменіться, погляньте: стоять матері на колінах,
Вас покаятись просять і моляться за вас усіх.
Зрозумійте їх біль і послухайте їхню молитву,
І не будьте байдужі, байдужість — це також вина.
Хай відкриє вам очі й торкнеться сердець
Боже світло.
Ми ж — брати з вами й сестри, і в нас Україна одна.
І покайтесь, покайтеся зараз усі перед Богом,
За невинних людей, за поранених, вбитих, за всіх.
Кожен день, кожну мить ви просіте пробачення в Нього,
Щоб на ваших онуків не впав у майбутньому гріх.
Лариса ЯРЕЦЬКА.
с. Малий Порськ.
Проходять роки і віки,
Шукають люди правди.
Тож нелегко її знайти,
Коли розум й серце черстві і тупі.
23 роки жива наша Вкраїна,
Вона шукає розумного сина,
Керманича хорошого людського життя,
Щоб довів зруйновану совість і розум до пуття.
Ось настала злощасна година:
Знайшли блудного "розбишаку"- сина.
Довів Україну до ручки —
Подбав про свої золоті і брильянтові "ручки"…
І команду прибічну створив,
Що натворила небачених в світі див.
Та не тут то було —
Все зашуміло і загуло.
Мільйони людей сколихнулось —
Майдан скандував: вкрадене не забулось!
Небесна Сотня синів молодих нашого цвіту там полягла
За правду, за демократію, за права.
Там звірі в мундирах направили зброї приціл,
Позбавили майданівців останніх сил,
Щоб і далі панувати над всіма,
За їх чесну працю, за хороші діла.
Копійки на прожиття добавляти,
Щоб не змогли голови підняти.
"Цар" Янукович дорвався до влади,
Щоб будувати собі палаци і гроші гребати,
Щоб люди не змогли на
Європейський шлях розвитку стати.
Він дуже "перестарався" і не переміг —
Лишився золотих воріт і дороги в Міжгір'я
І посипалось з нього, на жаль, ще не останнє пір'я.
Без сліз не можна це все згадати —
Як важко у світі Правду шукати!
Галина ГУСАК.
м. Ковель.
Залишити коментар