«Я єсть народ...»Слова, винесені в епіграф, сказані Павлом Тичиною багато десятиріч тому. Але сьогодні вони звучать, як ніколи, актуально. Перемігши чорні сили реакції на Євромайдані, зазнавши великих жертв, український народ мужньо продовжує боротьбу за незалежність рідної держави, на яку посягає наш найближчий сусід – путінська Росія.
Так, у неї є сильна і до зубів озброєна армія. У неї є вояки, котрі добре "набили руки" в боях із тими, хто хоче вирватися з тенет московської імперії. Є в тій країні і правитель, котрий мріє про реванш і відновлення СРСР. Є там і вірнопіддані служки, котрі слухняно піддакують новоявленому "вождю", забувши про суворі уроки історії, впродовж якої пішли в небуття і гітлери, й сталіни, й чаушески, й хусейни. Піде й Путін.
Але, вважаю, нема у Росії народу, який є в Україні. Народу, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Нас шовіністи усіх мастей презирливо називають "хохлами", "малоросами", "бандерівцями", "запроданцями" і "зрадниками". Наш народ мучать, катують, нищать, а він воскресає, як Фенікс, із попелу. Бо має в серці те, що не вмирає: щирий патріотизм, високу духовність і віру в торжество справедливості.
Цей народ, його душу не знищити ні танками, ні бомбами, ні напалмом. І одним із свідчень цього є поетичні листи, якими нині переповнена редакційна пошта. Погодьтеся: люди, які висловлюють свої думки поетичними рядками, нескоренні, непідвладні ані терору, ані агресії. То – феномен, якого не має жоден інший народ світу.
Охрім СВИТКА.
Немає краще цвіту,
Як в лузі калина.
Немає краю милішого,
Як наша Вкраїна.
Ми калину з лугу
У свій сад посадили.
А ми славу України
Та й не розгубили.
Ой ти, вітре буйний,
Не ламай калину.
А ви, злії вороженьки,
Не гнівіть Вкраїну.
Молоді дівчата,
Їй пісні співайте.
А ви, хлопці-козаченьки,
Її захищайте!
Ольга ТАРАСЮК.
Природа й та сумує разом з нами:
Все холодить, дощами моросить,
І навіть небо впало прапорами
Землі на груди – хай їй не болить!
Мав старший «брат» за пазухою камінь
І безборонно кинув нам в лице.
Той брат, що кашу з миски їв із нами
Й молився Богу з нами теж натще.
До себе тягне хижо Україну
І по живому ріже, палить, рве.
Та не здолати, бо вона єдина,
У кожнім серці вільному живе!
Соборна, наша і людьми квітуча,
Нев'януча в тяжкій своїй біді.
Стоїть Шевченко на високій кручі
І молиться за доленьку її.
Ніна ШУГНІЛО.
Покликані з неба Царем небесним,
Покликані полум'ям ваших сердець,
На бій ви пішли відважно і чесно,
Щоб владі мерзенній покласти кінець.
Щоб гідність відстояти, честь України,
Систему зламати наруги й брехні,
У правди ім'я і щасливої днини
Здолали ви все у жорстокій борні.
І правди засяяла зірка в столиці,
А "беркути" чорні повіялись геть.
Народної волі утвердилась криця,
Хоч сотню Героїв поглинула смерть.
Вони вознеслися і світять, мов зорі,
Небесні Герої, Майдану сини,
Серця щоб людські не чорніли від горя –
Вони ж бо не вмерли, живії вони.
Герої благають завжди пам'ятати,
За що на Майдані точились бої,
І честь України високо тримати,
Ганьбить не давати нікому її.
Нас кличуть вони на Майдан всевкраїнський,
На битву із нечистю з боку Кремля.
Не знищити нас цій орді сатанинській,
Бо правда за нами і рідна земля!
Борис КУЛІКОВ.
У пшеничні вруна перелита
Неба золотиста голубінь.
Воєдино в Тризуб волі оповита
Божої Зорі краса-глибінь.
Шлях карбує мати-Україна
У горні священної борні.
Зранена душа сталить свободи гімни
Під ревучий клич сурми Дніпра-ріки.
Доля – в зародку козацької родини,
В Кобзаревім слові сяє хлібодар-леміш.
Мова солов'їна гартом духу сильна,
Непоборністю соборний славний український Кіш.
Всевишня доля – калини білий цвіт,
Звитяжна воля – Євромайдану оберіг.
Народу-роду єдності дороговказ,
Славетний Тризуб – незборимий стяг.
Ріка Дніпрова мирить береги,
Горить зоря Святинею Землі.
У доблесті пошана, сестри і брати,
Героям слава! Україні слава навіки!..
Іван ЯРОШИК.
(Ганна Світлична)
Все важче слів живучих проростання,
І замовкають з відчаю вуста…
…Тріскотнява і самолюбування,
Банальності нікчемна суєта.
Бездарність, що шукає нові форми
Для змісту (а його якраз нема!)
І писанина тільки для прокорму
Повзе в літературу, як чума.
Заполонила світ, неначе повінь.
Огидне видається за святе.
І чоботом ідуть по рідній мові,
Чортополохом сірість вже цвіте.
І що там – серця біль, його тривоги,
Безсонні ночі, полини прозрінь?
Що каторжні поезії дороги,
Страждання, муки цілих поколінь?
Відкинуто, закреслено, забуто.
Хоч стільки було світлих сподівань!..
І ллється на людей словес отрута,
А з мертвих слів не буде проростань…
Невже все – нанівець, усе – на марно?
Невже нічому нас життя не вчить?..
Мої слова стікають кров'ю з рани,
Від дійсності тієї їм болить.
Олена МОКРОУСОВА.
Від Охріма Свитки: деякі читачі мене запитують, чому рубрика "Цілком серйозно" замінила "Жартома і всерйоз" на такий тривалий час? Можливо, варто її вже повернути на своє місце?
Відповідаю: рубрика "Жартома і всерйоз" повернеться на шпальти газети, коли ми успішно проведемо позачергові президентські вибори 25 травня ц. р., і в країні розпочнеться стабілізація ситуації.
А поки що в Україні все дуже серйозно, хоч не безнадійно. Від нас теж залежить, коли стане краще. Не будьмо байдужими!
Залишити коментар