Гуртом ми – сила!Як відомо, завтра в Україні – День журналіста. З цієї нагоди я не можу не подякувати своєму багаточисельному загону дописувачів, котрі, без усякого перебільшення, вважають свою газетно-літературну діяльність другою професією.
Завдяки цим неспокійним, творчим і креативним людям я ніколи не відчуваю браку матеріалів до добірки, яку редагую – чи то під рубриками "І жартома, і всерйоз", чи то (як тепер) "Цілком серйозно". Спасибі Вам, дорогі друзі, бо гуртом ми – сила, яка творить коли не дива, то направду гарні справи.
Назва цим справам – пробудження свідомості наших земляків, виховання у них почуття патріотизму й любові до України, готовності захищати її зі зброєю в руках.
Отож, з професійним святом, мої дорогі дописувачі! Нехай ніколи не ржавіють Ваші пера, а влучне, дотепне й гостре слово кожного з Вас ще довго зворушує і хвилює серця читачів газети.
Охрім СВИТКА.
(з нагоди Дня журналіста)
Розкажу всім без секрету:
Я люблю свою газету.
Я люблю її, шаную,
І я зовсім не жартую.
Бо вона така, як є:
Щастя, радість – все моє!
Все більш і глибш люблю газету.
Любов — це Муза для поета.
Газета мене також любить —
Час від часу "приголубить".
Віршик, байку надрукує —
Знов любов до неї чую.
Тож живи, любима і розквітай,
Прославляй наш рідний край!
Аркадій ЧАБАНЧУК.
с. Новий Мосир.
Дай, Боже, сили нам молитись
За цей стражденний, добрий світ,
За все прожите й непрожите,
За мій згорьований нарід!
Одне лиш Сонце в цьому світі,
І знають всі, що Бог один.
Ми маєм праведно в нім жити,
Щоб не залишити тут руїн
У спадок дітям нашим, внукам,
Бо ж час у Вічність перейде,
І вся ця біль, і всі ці муки
Не будуть прощені ніде.
Почуйте правду, злії люди,
Бо ви предвісники біди,
Очистіть душі від облуди
І нині, прісно й назавжди.
Дай, Боже, сили нам молитись
За кожен день, за кожну мить!
Щоб жити, вірити й любити,
Свічу молитви не згасіть!
Ніна ШУГНІЛО.
с. Грив'ятки.
За що ви нав'язали нам війну?
За що брат брата має убивати?
Як тяжко матір бачити сумну,
Яка дитину віддала в солдати!
Хіба пробачить Бог вам тяжкий гріх,
Що вирвали у матері дитину?
Душа її сльозами струменить,
Бо в дім синок вернувся в домовині.
Залишились і діти без батьків,
Жінки без чоловіка залишились,
І все тому, що хтось так захотів,
Щоб Україна в крові утопилась.
Хай покарає Бог усіх за те,
Що зараз коїться в Вкраїні,
За кожне вбите серце молоде,
Що полягло за нашу Батьківщину.
Як заспокоїти тепер батьків,
Які дітей своїх не дочекались?
Як втішити сиріт і вдів,
Яким лиш розпач й біль дістались?
Чому так тяжко зупинити все,
Мир повернути людям у домівки?
Хіба є щось важливіше за це?
Хіба комусь потрібні з крові ріки?
Тому, хто всю цю кашу "заварив",
Ніколи щастя вже не дочекатись,
Цих гадів втоплять сльози матерів,
Їх душі вічно будуть проклинати.
Були народи наші, як брати.
Жили у злагоді, ішли пліч-о-пліч.
Чому ж тепер ми стали вороги?
У душах наших оселився розпач?
Не вірю я, що треба вам війна,
Не вірю, що вам треба Україна.
Це просто світом крутить сатана,
Що перетворює усе в руїни.
О, Боже, відведи від нас біду!
Всевишній, збережи нам Батьківщину!
Прошу Тебе, Ти припини війну.
Хай діти наші більше вже не гинуть!
Антоніна КРОЧУК.
смт Голоби.
Не вбивайте тварин, в душу гріх не беріть,
Бо вони народилися, щоб жити.
Заберіть їх додому, щоб там обігріть,
Вони теж вміють щиро любити.
Вони вміють любити, прощати все те
Зло, яке ми їм робимо, люди.
Зачерствілі серця, ви забули за те,
Що прощення на небі не буде.
І як часто ту руку, що смерть їм несе,
Вони лижуть і захисту просять.
А їх ангели з неба теж бачать усе,
Їхні душі на небо підносять.
Якщо хочете щирого друга знайти,
Прихистіть в своїм домі тварину.
По життю буде разом із вами іти,
Буде вірною вам до загину.
І любитиме вас лиш за те, що ви є,
Та не зрадить ніколи, не кине.
Для любові відкрийте ви серце своє,
Пригадайте, що ви все ж — людина!
Леся ЧЕТВЕРОУСОВА.
м. Ковель.
Так хочеться почути добре слово
Від чемних і привітних водіїв
В "маршрутках" міста Ковеля, панове.
Щоб він люб'язно двері відчинив
І запросив в салон: "Будь ласка,
прошу!",
І посміхнувся щиро нам услід,
Щоб слів не шкодував усім хороших,
А замість того: "Їду на обід!
Ну, що, як стовп укопаний тут стала?
Не можеш далі трохи ще пройти?
Чого грошей раніш не готувала,
А риєшся отут у гаманці?
Що? Бути чемним?! Та мене не хватить
За цілий день на вас отут усіх.
А бути чемним за таку зарплату,
То що я тобі, бабцю, може, псих?..".
Репетував так аж до кладовища.
Я квіти чоловікові везла
На Проводи… Шофер словами нищив
Усе в душі… І де взяв стільки зла?
А з вигляду — людина, як людина.
Можливо, добрий — тільки не отут,
З людьми… Якщо на злість була причина,
Тоді навіщо "вийшов" на маршрут?..
І так у мене серце заболіло,
Навіть могил не бачила від сліз…
…О, слово! Є в тобі велика сила,
Ти можеш вбити, як отой обріз.
Ти — куля у недоброї людини,
А ми ж усі так хочемо добра
Для нашої святої України
Й для ближнього. То, може, вже пора
По-іншому навчитись говорити
І шанувати ближнього, як слід?
Бо ми живемо раз у цьому світі!..
Шануймося… Шоферу шлю привіт.
Може, в його душі добро проснеться,
Він пошкодує за слова в той день,
Вірш прочитає й раптом схаменеться,
Не буде ображати більш людей?
І стане чемним, хоч мала зарплата,
Бо що поробиш, коли трудний час?
А от людей потрібно шанувати,
То, може, щось і зміниться у нас.
Олена МОКРОУСОВА.
м. Ковель.
Залишити коментар