Посиденьки з Охрімом СвиткоюУважний читач не міг не помітити, що «звіти» із посиденьок з Охрімом Свиткою друкуються під рубрикою «І жартома, і всерйоз». Це означає, що їх учасники мають право як жартувати, так і говорити про серйозні речі.
Повною мірою це стосується активного учасника посиденьок, ветерана хліборобської праці з Луківки Гордія Степановича Сичука. Хоч літами вже й немолодий, але є ще порох в порохівницях: іноді таку байку або гумореску видасть, що хочеться мимоволі вигукнути: «Скаже, як зав’яже!».
Сьогодні Гордій Степанович попросив слова, аби розповісти про роки своєї буремної юності, коли був членом екіпажу бомбардувальника М-4 дальньої авіації стратегічного призначення колишнього СРСР. Свій виступ присвятив бойовому побратиму Івану Баришнікову, який, на щастя, ще у житейському строю.
Що ж, послухаємо Гордія Сичука і разом із ним згадаємо роки молодії.
Охрім СВИТКА.
моє перо!
Сміливим, чесним тебе пам’ятаю.
Боровсь зі злом, робив усім добро.
Живеш у Енську в Краснодарськім
краю.
Життя прожить – не поле перейти.
Це поле ми сходили аж до краю.
Найкращий друг у мене, Йване, ти,
Бо ліпшого за тебе я не маю.
Згадаймо Тихий океан,
Польоти бойові на захист
Батьківщини.
Згадаймо поіменно, друже мій Іван,
Всіх, хто не дочекався теперішньої
днини.
Життя пройшло, ніби приснився
сон.
Наш екіпаж… Польоти… Океан…
Все пам’ятаю нині.
Союзу був міцний «заслон» –
Служили вірно Батьківщині.
Чи боязно було? Скажу вам далі я.
Та й посудіть про нас самі, шановні,
нині:
Нічні польоти, океан, далеко там
від нас земля.
Згадаю – і мороз біжить по спині.
Боязнь була, але переступали
ми її межу.
І ризик для життя був кожної
хвилини.
Та я по правді вам тепер скажу:
На першім місці – це безпека
Батьківщини.
Колись крилаті хлопці – тепер
вже немічні діди.
Багато з них навіки відійшли
від тебе, Батьківщино-нене.
Багато за ці роки в нас протекло
води,
Але я іще живий, працюю,
хоч хворію.
Борюся! Статті, вірші пишу,
Бо судний день ще не прийшов
до мене!
Гордій СИЧУК.
с. Луківка.
Р.S.: до написаного хочу додати, що екіпаж літака М-4 складався із восьми чоловік. Я був командиром вогньових установок. В живих нині залишилося двоє – Гордій Сичук й Іван Баришніков. Бойове чергування ми вели над нейтральними водами навпроти США, американці відповідно – навпроти колишнього СРСР. Щоправда, коли сконструювали ракету Р-16, яку поставили на бойове чергування, то потреба в літаках відпала.
Колись те, що я розповів на сьогоднішніх посиденьках, було таємницею під сімома замками, а нині газети і журнали пишуть про все відкрито (наприклад, видання «Совершенно секретно»). Але я пишаюся тим, що моя військова служба, як і служба моїх бойових побратимів, якоюсь мірою допомогла запобігти третій світовій війні, зберегти мир на Землі, а згодом дала змогу побудувати незалежну Українську державу. І хоч не все у ній так, як би нам хотілося, але головне, що маємо мир, свободу і хліб. Дай, Боже, щоб так було завжди!
Г. С.
НА ЗНІМКУ: бомбардувальник стратегічного призначення М-4, на якому літав Гордій Сичук з бойовими побратимами.
Фото з архіву редакції.
ЯКОСЬ двоє парубків із одного села нашого району поїхали на оглядини до дівчини в Івано-Франківську область. Звісно, один із них склав компанію майбутньому нареченому. Прибувши в один із райцентрів Каменяревої області, друзяки найперше вирішили скропити пивом свої грішні нутрощі.
– Вам пиво із шумком? – поцікавився верткий і аж надто ввічливий бармен.
– Звичайно, із шумком, – не вагаючись, погодилися парубки, бо були впевнені, що шумок – це пивна піна.
Одне слово, випили хлопці по бокалу хмільного напою, та музика, що лилась із кожного квадратного метра привітного бару напівбожевільними децибелами, лише додавала гостям веселощів. Коли ж настала черга розраховуватися, то пивоманів ошелешила сума – 100 гривень!
– За що? – поцікавилися, геть спантеличені.
– За шумок! – упевнено відповів увічливий бармен. – Наші музики недарма ж старалися...
У селі ще й досі насміхаються з хлопців, які хлебтали невисокого ґатунку пиво, але під класний шумок...
Віталій ТАРАСЮК.
Залишити коментар