Всяка всячина / Ніколи не пізно

Іван і Настя пізно одружились. Він після афганської війни довго лікувався, а потім реабілітацію проходив. Вона вірно чекала і підтримувала коханого. 

Довгий час не було дітей у них. А коли народився синочок, дуже раділи. Оточили його любов'ю і ласкою, він віддячував взаємністю. 

Був слухняний, розумний хлопчик. У школі любив точні науки. Брав участь в олімпіадах з хімії, біології, фізики, математики. Закінчив навчання з золотою медаллю. 

Постало питання: "Куди далі йти вчитися?". Хлопець зразу сказав батькові: "Піду в медичний заклад і буду рятувати людей в майбутньому, адже тебе, тату, поставили на ноги лікарі". Батьки  згодились із вибором сина.

І навчання й інтернатура — це довгі роки. Коли ж став працювати, батьки нагадали, що пора сім'ю заводити, бо обом уже за 60, хочуть онуків.

Тарас поки що мовчав, але пообіцяв, що внуків обов'язково дочекаються. Та роки не чекали, пливли, як хмари в небі. 

Настя піде до сусідів, а там ровесники сина давно мають діток, і дідусь і бабуся не нахваляться онуками, які ж то вони розумненькі ростуть. Зажурилась жінка: "Невже моя дитина без пари буде, невже вона найгірша?". 

А Іван журбу топив у горілці, найшлись дружки і підказали, як треба забувати про всі проблеми, щоб легше прожити.

Кілька раз Тарас мовчав, але згодом дорікнув батькові, що йому соромно за нього.

— Так, я всього добився для тебе: побудував дім, машину придбав, тебе вивчив, а що далі? Були б онуки — для них би старався, а так… Ти  б матір пожалів: 60 років, а ще онуків на руках не тримала. Перестала й до сусідів ходити, бо там малеча щебече дідові й бабі, а тут — порожньо в хаті.

— Ну що ж, коли зайшла така мова, то я попробую сказати те, що довго вагався.

— Невже сину, надумав порадувати нас невісточкою? — зраділа ненька.

— І не тільки.  А справа в тому, що я кохаю жінку, у якої є дитина.

— Невже розлучатимеш сім'ю? Хто ж батько тої дитини?

— Він негідник. Вона жила з ним у цивільному шлюбі, вони давно вже не разом. Її синочкові 4 рочки, такий гарний на фото, що я в нього більше закохався, як в Оксану. Між нами давно вже щира дружба, але довгий час мені відмовляла в одруженні, бо вважала, що не рівня: я лікар, а вона лиш медсестра, а ще дитина, мовляв. Та зрештою я добився взаємності. Тут вона знову засумнівалась, бо як сприймете мій вибір. Може, будете таку невістку зневажати? То що ви на це скажете, мамо, тату?

— Бідна дитина, таке мале, а вже сирота, — обізвалась ненька.

— Чому сирота? У нього є мати, і я буду за батька.

— Так, сину, тільки в хаті щоб було одне прізвище, ти зразу усинови малого, — добавив Іван.

— То ви згідні, як я бачу? Тату, мамо, спасибі вам, я дуже радий, аж з плечей тягар звалився, який мене донедавна гнітив.

— Аби тобі було добре, ми тільки раді будемо за твоє щастя, а коло вас і ми будемо щасливі. Настуню, завтра ж будеш уже тішитися онуком, нарешті дочекалися.

— Тоді я телефоную Оксані, щоб чекала з батьками нас у гості. Добре, що сьогодні субота і завтра всі будуть дома.

У неділю поїхали на так звані заручини. Зайшли в хату. Там, звичайно, уже чекали поважних гостей.

Іван зразу:

— А де тут наш онучок Михайлик, ми за ним з бабусею так скучили, що сьогодні ж і заберемо до себе. Насте, ану витягай гостинці. 

Малий здивовано глянув на всіх, а потім:

— То це в мене тепер дві бабусі і два дідуся, а це хто? — глянув на Тараса.

Всі ще не встигли щось сказати, бо, мабуть, не чекали від Михайлика такого запитання, як Тарас простягнув до нього руки і сказав:

— А я твій тато, іди до мене, сину.

— Ти приїхав, тату? Бач, мамо, ти казала, що він скоро приїде, і я дочекався, — з цими словами кинувся до Тараса на руки, обняв його за шию і притиснувся всім тільцем, здавалось, ніщо вже їх не розлучить.

Всі втирали сльози радості, розчулені таким вирішенням найголовнішої проблеми.

Після всіх формальностей і урочистостей зажили молоді щасливо. Через рік народилась донечка-внучечка. 

Дідусь Іван перестав заглядати в чарку, цілими днями возився з Михайликом: то на рибалку, то в ліс по ягоди-гриби, то в парк на атракціони, то по господарству щось там клопочуться. А бабуся Настя смаколики  випікає і частує всіх ними, а найбільше онуків.

Отака сімейна ідилія.

Валентина ОСТАПЧУК.

Іван і Настя пізно одружились. Він після афганської війни довго лікувався, а потім реабілітацію проходив. Вона вірно чекала і підтримувала коханого. 

Довгий час не було дітей у них. А коли народився синочок, дуже раділи. Оточили його любов'ю і ласкою, він віддячував взаємністю. 

Був слухняний, розумний хлопчик. У школі любив точні науки. Брав участь в олімпіадах з хімії, біології, фізики, математики. Закінчив навчання з золотою медаллю. 

Постало питання: "Куди далі йти вчитися?". Хлопець зразу сказав батькові: "Піду в медичний заклад і буду рятувати людей в майбутньому, адже тебе, тату, поставили на ноги лікарі". Батьки  згодились із вибором сина.

І навчання й інтернатура — це довгі роки. Коли ж став працювати, батьки нагадали, що пора сім'ю заводити, бо обом уже за 60, хочуть онуків.

Тарас поки що мовчав, але пообіцяв, що внуків обов'язково дочекаються. Та роки не чекали, пливли, як хмари в небі. 

Настя піде до сусідів, а там ровесники сина давно мають діток, і дідусь і бабуся не нахваляться онуками, які ж то вони розумненькі ростуть. Зажурилась жінка: "Невже моя дитина без пари буде, невже вона найгірша?". 

А Іван журбу топив у горілці, найшлись дружки і підказали, як треба забувати про всі проблеми, щоб легше прожити.

Кілька раз Тарас мовчав, але згодом дорікнув батькові, що йому соромно за нього.

— Так, я всього добився для тебе: побудував дім, машину придбав, тебе вивчив, а що далі? Були б онуки — для них би старався, а так… Ти  б матір пожалів: 60 років, а ще онуків на руках не тримала. Перестала й до сусідів ходити, бо там малеча щебече дідові й бабі, а тут — порожньо в хаті.

— Ну що ж, коли зайшла така мова, то я попробую сказати те, що довго вагався.

— Невже сину, надумав порадувати нас невісточкою? — зраділа ненька.

— І не тільки.  А справа в тому, що я кохаю жінку, у якої є дитина.

— Невже розлучатимеш сім'ю? Хто ж батько тої дитини?

— Він негідник. Вона жила з ним у цивільному шлюбі, вони давно вже не разом. Її синочкові 4 рочки, такий гарний на фото, що я в нього більше закохався, як в Оксану. Між нами давно вже щира дружба, але довгий час мені відмовляла в одруженні, бо вважала, що не рівня: я лікар, а вона лиш медсестра, а ще дитина, мовляв. Та зрештою я добився взаємності. Тут вона знову засумнівалась, бо як сприймете мій вибір. Може, будете таку невістку зневажати? То що ви на це скажете, мамо, тату?

— Бідна дитина, таке мале, а вже сирота, — обізвалась ненька.

— Чому сирота? У нього є мати, і я буду за батька.

— Так, сину, тільки в хаті щоб було одне прізвище, ти зразу усинови малого, — добавив Іван.

— То ви згідні, як я бачу? Тату, мамо, спасибі вам, я дуже радий, аж з плечей тягар звалився, який мене донедавна гнітив.

— Аби тобі було добре, ми тільки раді будемо за твоє щастя, а коло вас і ми будемо щасливі. Настуню, завтра ж будеш уже тішитися онуком, нарешті дочекалися.

— Тоді я телефоную Оксані, щоб чекала з батьками нас у гості. Добре, що сьогодні субота і завтра всі будуть дома.

У неділю поїхали на так звані заручини. Зайшли в хату. Там, звичайно, уже чекали поважних гостей.

Іван зразу:

— А де тут наш онучок Михайлик, ми за ним з бабусею так скучили, що сьогодні ж і заберемо до себе. Насте, ану витягай гостинці. 

Малий здивовано глянув на всіх, а потім:

— То це в мене тепер дві бабусі і два дідуся, а це хто? — глянув на Тараса.

Всі ще не встигли щось сказати, бо, мабуть, не чекали від Михайлика такого запитання, як Тарас простягнув до нього руки і сказав:

— А я твій тато, іди до мене, сину.

— Ти приїхав, тату? Бач, мамо, ти казала, що він скоро приїде, і я дочекався, — з цими словами кинувся до Тараса на руки, обняв його за шию і притиснувся всім тільцем, здавалось, ніщо вже їх не розлучить.

Всі втирали сльози радості, розчулені таким вирішенням найголовнішої проблеми.

Після всіх формальностей і урочистостей зажили молоді щасливо. Через рік народилась донечка-внучечка. 

Дідусь Іван перестав заглядати в чарку, цілими днями возився з Михайликом: то на рибалку, то в ліс по ягоди-гриби, то в парк на атракціони, то по господарству щось там клопочуться. А бабуся Настя смаколики  випікає і частує всіх ними, а найбільше онуків.

Отака сімейна ідилія.