Час діяти, а не балакати
Останнім часом великого поширення в країні набрала інформаційна кампанія під гаслом: «Не купуймо російське!».
Вважаю, що це правильно. Бо коли північно-східні сусіди вважають українців своїми ворогами і воюють проти наших вояків у зоні АТО, то чому ми маємо купувати їх товари і наповнювати державну скарбницю країни-агресора?
Однак тут є одне «але». Я чомусь не можу зрозуміти того, що товари російських виробників вільно перевозять через кордон. Чому б на урядовому рівні, де так багато говорять про проблеми національної безпеки, не заборонити таке переміщення? Адже є у нас і митна, і прикордонна служби, і держспоживнагляд, й інші контролюючі органи.
Мабуть, біда в тому, що служба є, а ладу нема. От і виходить, що проблему, як у нас заведено, «перекинули» на місцеву владу. Мовляв, нехай займається нею сама.
Вважаю, що це неправильно. Національна безпека держави – питання органів державної влади, і саме вони повинні його вирішувати не на словах, а на ділі. Час уже за чверть століття навчитися це робити.
Степан ТЮБАЙ.
Останнім часом великого поширення в країні набрала інформаційна кампанія під гаслом: «Не купуймо російське!».
Вважаю, що це правильно. Бо коли північно-східні сусіди вважають українців своїми ворогами і воюють проти наших вояків у зоні АТО, то чому ми маємо купувати їх товари і наповнювати державну скарбницю країни-агресора?
Однак тут є одне «але». Я чомусь не можу зрозуміти того, що товари російських виробників вільно перевозять через кордон. Чому б на урядовому рівні, де так багато говорять про проблеми національної безпеки, не заборонити таке переміщення? Адже є у нас і митна, і прикордонна служби, і держспоживнагляд, й інші контролюючі органи.
Мабуть, біда в тому, що служба є, а ладу нема. От і виходить, що проблему, як у нас заведено, «перекинули» на місцеву владу. Мовляв, нехай займається нею сама.
Вважаю, що це неправильно. Національна безпека держави – питання органів державної влади, і саме вони повинні його вирішувати не на словах, а на ділі. Час уже за чверть століття навчитися це робити.
Степан ТЮБАЙ.
ххх
“Уже пора...”
Якось влітку мені довелось побувати в одному із сіл Ковельського району. З етичних міркувань навмисне не вказую назву села. Село хороше, хазяйновиті люди.
Йду вулицею і бачу: біля одної старенької хатини, що дивилася на світ відкритими вікнами, дві молоді жіночки років 30–35 рвуть вишні. Кругом хати – будяки, лопухи такі, що не видно й людей. На дорозі стояв «бус» – ним, видно, приїхали жіночки. Підходжу ближче, вітаюся. Не стрималася, щоб не запитати:
– А що, тут ніхто не живе? – запитую (мала на увазі, що ніхто бур’яни не покосив).
– Ні, живе дід, – відповідають мені.
– Мабуть, дуже старенький, що його не видно на дворі? – допитуюсь я.
А одна з жіночок й відповідає: «Та уже пора…».
– А скільки ж йому років? – цікавлюсь далі.
– 76.
Я попрощалась з жіночками і мовчки пішла з двору. Пройшовши трохи далі селом, на сусідній вулиці запитую в людей про того діда і онуків, що рвали вишні. Мені відповіли, що онуки приїжджають, щоб забрати в діда пенсію і нарвати вишень. А більше він їм не потрібен. А колись же дід їх колихав, доглядав.
Від почутих слів: «Уже пора…» мені в душі щось заболіло і стисло в грудях. Наболіле вилила на папір. Можливо, хтось упізнає в написаному себе.
– Уже пора! – сказали внуки, –
Бо він давно своє віджив.
– Уже?.. Пора складати руки? –
І дід сльозу з очей зронив.
– Уже віджив… Щось в грудях стисло,
А я ж так вами дорожив.
Невже це сказано навмисне?
А я ще, діточки, й не жив.
Я ж вас водив у ліс, у поле,–
Минуле спогадом бринить.
– Як пригадаю – аж заколе:
Старечий біль в душі щемить.
Прощайте, рідні, і не плачте,
Якщо я комусь завинив.
Прощайте, внуки, і пробачте,
Що я на світі довго жив.
Сусіди, родичі зітхають,
Сльоза застигла на щоці.
…Уже віджив… Вінки складають…
Згасає свічка у руці.
По небу хмари пропливають,
Стоїть труна серед двора.
«В останню путь…» – уже співають,
Ще б міг пожити… Та пора…
Галина ОЛІФЕРЧУК.
смт Люблинець.
Час діяти, а не балакати
Залишити коментар