Вічна нареченаЛьоня був зразковим сином. Бог наділив його всіма позитивними якостями, які тільки можуть бути притаманні людині: красивий, розумний, працьовитий, без шкідливих звичок. За ним кожна дівчина, мабуть, на край світу пішла б. Але він не спішив. Коли його питали, чи має він наречену, відповідав, що ще не знайшов таку, як його мама.
...На їхній вулиці (а це хат із тридцять) всі діти були напівсироти: батьків забрала війна. Матері працювали в колгоспі. Зарібки мізерні, бо після війни колгосп був дуже бідний. Господарство починало з нуля, ледь зводило кінці з кінцями. Треба відбудувати все зруйноване фашистами: ферму, школу, клуб, лікарню... Тож жилося всім сутужно. Льоніна мама вчителювала. Зарплати не жаліла і не відмовляла синові ні в чому.
Зимою в нього були сани, лижі, ковзани, а влітку – велосипед. Хлопчик ріс доброї вдачі, завжди ділився усім з сусідськими і шкільними дітьми. В усіх взимку ялинка вбиралась саморобними іграшками: павучки, ланцюжки, бублики, яблука, вирізані звірятка з паперу...
А в Льоні – купленими. І там був цілий зоопарк на ялинці та ще й цукерки в блискучих обгортках. Льоніна мама дозволяла діткам приходити в їхню домівку і милуватись ялинкою, а також зняти з неї кілька цукерок. Не диво, що біля їхнього двору галасувала завжди дітвора. А влітку ще й дідусь Льонін почепив на шовковиці гойдалку, і всім хотілось погойдатись і поласувати смачними плодами.
Мама Льоніна була молода вдова – всього 30 літ. До неї сваталися, але вона присвятила себе синові. А відмовляючи залицяльникам, говорила, що не хоче зраджувати пам’ять про чоловіка. Бо він був у неї дуже добрий. Син повністю повторив батька.
Тож тішилась сином, дивлячись на нього, уявляла свого Гриця.
Та коли Льоня вже навчався в політехнічному інституті, здавалось йому, що знайшов таку, як мама. Про свою дружбу розказував мамі.
І вона дуже хотіла побачити свою майбутню невісточку та прийняти її за дочку. А вже до того йшлося.
Та не судилось. Льоня загинув у дорожній аварії. Похорони були всім селом. Приїхали і студенти. Всі ридали, а найбільше побивалась Леся. Друзі весь час підтримували дівчину. То й подумали, що це, напевно, подруга Льоні.
Як пережила мати, один тільки Бог знає. Вона просто закам’яніла і, може, навіть не усвідомлювала, що діється навколо.
Медики з «швидкої»» від неї не відходили. Тож, звичайно, не до тої дівчини було, бо нікого не помічала, лише востаннє очі її вдивлялись в образ сина. Та й після того вона була якась сама не своя.
Лесине горе було, мабуть, не менше, бо під серцем зароджувалось нове життя. «Що ж тепер буде?» – сама себе питала і не знаходила відповіді. Помітила тітка і заспішила «порадити» позбавитись від дитяти, бо хто ж повірить, що це від покійного? Ще й заміж ніхто не візьме. Але мати її була більш розважливою. Порадила поїхати до Льоніної матері і все розповісти.
Так і зробила. Тільки думала, як же його повідати згорьованій жінці і не зачепити ще незагоєні рани душі, бо ж року не пройшло по смерті сина.
Та зустріч була несподівана. Мати кинулась до неї, як до рідної, примовляючи: «Я щодня тебе чекала, Лесю, я все знаю, у нас із сином не було секретів. От тільки боялась, що ти не признаєш його дитя і влаштуєш життя по-своєму».
Коли обидві жінки вгамували почуття, вирішили, що Леся переїде жити до матері Льоні.
А як народила хлопчика, свекруха зареєструвала в сільраді його на своє прізвище, а по батькові – Леонідович, всі зрозуміли, що Леся – Льоніна наречена.
Прадідусь і прабабуся бавили маленького Вітю, а бабуся і мама працювали. Леся в колгоспі влаштувалась інженером.
Вітя підростав, оточений любов’ю і ласкою рідних. І, звичайно ж, був схожий на тата. Навіть у балакучих жінок не було сумніву. Свекруха ожила після народження онука. Лише побоювалась, що як Леся знайде собі чоловіка, то покине їх і забере Вітю. Розмову почала здалеку.
– Ти ще молода, красива, посватають тебе, то приводь сюди свого судженого і живіть тут, бо я ще третє горе не переживу.
– Не бійтесь, мамо, цього не буде. Я так, як і ви. Льоня мені розповідав, що ви присвятили себе синові, і хотів би таку дружину мати, як мама. Він не помилився.
– Спасибі тобі, доню...
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар