«Мій творчий труд – Господній поцілунок»Саме так вважає старовижівська журналістка Олена Іванівна Чабан, яка упродовж десятиліть невтомно ділиться з читачами своїми думками, посвятами, спогадами, записами щоденника. Саме вони й увійшли до книги «Дарунок Небес», що поповнила творчий доробок цієї обдарованої жінки.
За 25 років (а саме стільки цьогоріч минає, відколи вийшла перша книжка Олени Чабан) авторка видала 38 книг. З них більше десятка на духовну тематику. «Дарунок небес» – теж розмова з читачами про вічні духовні цінності: людяність, милосердя, добро, любов, що є основою Божих заповідей. Така творча активність сприймалася б цілком закономірно, якби йшлося про людину середнього віку, з добрим здоров’ям, повну сил й енергії. Олена Іванівна, літа якої крокують уже дев’ятим десятком, через поганий зір може читати лише текст, надрукований великими літерами, однак папір і ручка – досі незамінні супутники її повсякдення. Свої думки авторка довіряє «найвірнішому співрозмовнику» – щоденнику, щоб згодом вони стали основою книги, яка сміливо йде до читача. Так було з книгами «На все, Господи, воля Твоя» (2023 р.) та «Краса вірності» (2025 р.).
«Після видання книги «На все, Господи, воля Твоя» навіть не сподівалася, що щось ще видаватиму, бо ні зайвих коштів, ні здоров’я не маю, – зізнається Олена Іванівна. – Але Господь – Батько. Він про нас все знає, керує нами і своїми ангелами, своїми дітьми. Один із таких «ангелів» і зателефонував мені».
Це був добродій Сергій з Луцька. Духовна глибина книг поважної авторки так припала йому до душі, що знову і знову повертається до них. Завдяки цьому благодійнику, до якого приєдналися ще троє осіб, побачила світ книга «Краса вірності». Згодом після тривалої перерви старовижівська письменниця повернулася до роботи над новою книгою.
– «Дарунок Небес» – що це означає? – міркує вона. – Ні, це не подарунок до дня народження чи якоїсь дати, події чи свята. Це – Божий дар, Господній поцілунок, яким Він роздає таланти всім, хто приходить у цей світ. Якщо поцілує в губи, людина буде співаком, у руки – художником, у ноги – танцюристом. А поцілунок у голову означає дар до творчості, роботи вчителя чи лікаря.
Нова книга «Дарунок Небес» Олени Чабан – це книга-спогад про Любитівську школу, де вчителька української мови і літератури Галина Миколаївна Добржанська стала наставницею юної поетки (недарма ж авторка поставила поруч зі своїм прізвищем ще й дівоче – Глушейко), і про Галину Волю, де працювала вчителькою і знайшла багато щирих друзів. Це і книга-пам’ять: про батьків та рідних, духовного наставника митрополита Ніфонта, які вже давно у засвітах. Це і книга-одкровення, в якій авторка ділиться думками про сьогодення та вічні духовні цінності з висоти своїх поважних літ.
Це книга-подяка всім, хто дотичний до її нинішнього нелегкого життя: родині, сусідам, ветеранам із хору «Надвечір’я», в якому вона співала багато років і які не забувають її провідувати, колегам-журналістам, бібліотекарям, працівникам «АртПоліграфії», людям, близьким по духу і вірі. Це і книга-молитва – благання до Всевишнього зупинити кровопролитну війну, дарувати Україні Перемогу і мирне життя.
Про творчу напругу авторки свідчить уже хоча б те, що до нової книги увійшли щоденникові записи, вірші, посвяти, написані за короткий час: з 24.07.2025 до 01.01.2026. На перший погляд, тут дуже багато особистого, що ніби привідкриває завісу минулого і теперішнього письменниці. Водночас її думки та міркування – це добрі поради багатої досвідом людини, які можуть бути орієнтиром для кожного, хто шукає істину в житті.
«Пишу ото і розумію, що пора ставити останню крапку. І усвідомлюю, що ще не все сказала, не всіх згадала, – пише Олена Іванівна. – Дякую Богу, що дає мені можливість ще й сьогодні жити, творити, любити і з цією любов’ю приходити до вас зі своїми творами. Я їх пишу не для слави, а во славу Божу і для вашої радості, підтримки духу, віри і надії, без яких не може бути щасливою людина».
Переконана: Олені Іванівні ще рано ставити останню крапку. Отож, нехай народжуються її вірші, нехай щоденник рясніє думками, нехай ніколи не вичерпується джерело її творчого натхнення.
Валентина БЛІНОВА.
Як виміряти почуття,
Коли вже йдеш у небуття?
Коли ідеш до сну і знаєш,
Що кожну мить ти тут втрачаєш.
А як прокинешся раненько –
То затремтить чомусь серденько
Чи то від радості, чи болю:
Що залишаєш за собою?
Чи будуть пам’ятати люди,
Коли тебе уже не буде?
І чи згадають, пом’януть,
Як ти пройшов земний свій путь?
…Дитинство птахом пролетіло –
Батьки і вчителі зростили,
Поставили тебе на ноги
І провели на ті дороги,
Які пройшов до цього дня…
Вже там за обрієм – рідня,
Ровесники і вчителі,
А я ще тут на цій землі,
Де молодість моя ходила,
У щастя вірила, любила,
Творила вірші і співала,
І людям щедро віддавала.
Минали весни і літа,
Дзвеніла осінь золота…
Тепер от стукає зима,
І вороття назад нема.
Чи страшно? Ні. Так має бути.
І молодість не повернути.
Минають ранки, дні і ночі,
Десь ділись сили, сліпнуть очі,
Не слухаються руки й ноги,
Сирени додають тривоги…
На серці тяжко. Біль в душі.
Ти, Боже, нам допоможи!
На Тебе всю надію маєм,
І Матір Божу всі благаєм,
Щоб засіяли мирні дні,
Благоволіть кінець війні.
Зриває вітер листя у саду…
Дарують квіти ніжні аромати…
До Вас я, мамо, до могили йду,
Щоб тут із серця смуток розігнати.
Несу букет осінніх квітів-див,
Яких Ви так любили, доглядали.
В селі їх кожен під вікном садив,
До свят букети пишні дарували.
Давно хатини Вашої нема,
Вже 20 літ, як Ви нас залишили.
І я з сім’ї зосталася сама:
Ні брата, ні сестри — одні могили.
Букети чорнобривців Вам несу,
Кладу скраєчку айстри, хризантеми…
І подумки розмову поведу
На різні клопітні житейські теми…
Одна, як та тополя за селом,
Що першою з доріг нас зустрічала…
Вдивляюсь у портрет Ваш, б’ю чолом
Низький уклін Вам… Тугу розігнала.
І витерла непрохану сльозу,
Із серця камінь смутку мов скотився.
Додому вдячність серця повезу,
В молитві зі сльозами біль розлився.
Пронизливо сирена заревла,
Ракета розірвала тишу ночі…
А я пишу. Сиджу біля стола
І сльози застилають хворі очі.
Там, за стіною, плаче немовля:
Дитина протестує проти болю…
І молиться в тривозі вся сім’я,
Щоб повернувся рідний тато з бою.
Він там, на Сході, де гуляє зло,
Де сіє смерть лиха нечиста сила.
Йому, як кажуть, поки що везло,
Хоча осколком раз уже «вкусило»…
Тепер він знову там, де ллється кров,
Бо ворог далі преться, сатаніє.
А в душах наших — віра і любов,
Біль і тривога, і свята надія.
На Тебе, Господи, помилуй, порятуй
Цвіт нації, стражденну Україну.
Своєю владою змети нечистоту
З лиця землі. Нехай війна ця згине.
Світліє у вікні… Народжується ранок.
Ясніє обрій там, де сонечко встає.
Я зустрічаю нині зимовий цей світанок
В надії на спасіння, мій Господи, Твоє.
Врятуй нам Україну від ворога лихого,
Очисти рідну землю від плем’я сатани.
За мужність і жертовність пошли нам Перемогу
І щоб ніколи в світі вже не було війни.
Олена ЧАБАН.
Залишити коментар