9 березня 1814 року народився Тарас Григорович ШевченкоЄ на світі вершини, на які не кожному дано піднятися. Так, бо та вершина, на яку піднявся Тарас Шевченко, ще для багатьох із нас є недосяжною. Бо кому, як не йому, кріпацькому синові, на нелегкому шляху, сповненому страждань і поневірянь, утисків і переслідувань, вдалося піднятися на цю височінь. Адже він, обравши цей шлях, – шлях служіння народові і Україні, ніколи не звертав з цієї дороги, про що сам скаже такими словами:
"Ми просто йшли. У нас нема
Зерна неправди за собою".
Його творчість була пророчою. Саме в ній він висловлював людський біль, вічний порив людини до щастя, до свободи, до вільної творчості. "І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі", – напише він згодом.
Поет з такою вірою в душі, такою енергією – це великий поет. Дерево його поезії виростало з плодючого грунту, що своїм віттям сягає і нинішнього покоління. І навіть тоді, коли Шевченкові було заборонено писати і малювати, а поезію його штучно замовчували, – то не зупинило Великого Кобзаря. Всі заборони виявились безсилими перед поетовим словом, перед його всепроникаючою правдою.
Віра в правду життя, свого народу – приклад безсмертної природи творчого і нескореного людського духу. Попри всі випробування поет завжди виходив переможцем у герці зі злом.
Його слова:
І на оновленій землі
Врага не буде супостата.
А буде син і буде мати,
І будуть люди на Землі!, –
сьогодні стали пророчими. А невмирущий "Кобзар" відтворює багатющий світ образів. Відчувається, що цю книгу написала людина, яка воістину вистраждала свої почуття і переживання, людина, яка по крутосхилах життя піднялась до вершин мудрості, на височінь людського духу.
Завдяки "Кобзареві", який став священною книгою кожного українця, ім'я Тараса Шевченка ввійшло в історію культури людства, поставило його нарівні з іменами найвизначніших письменників та мислителів. Тому ще й ще раз вчитуємося у поетичні рядки:
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути,
Незлим, тихим словом.
Так, Тарас Шевченко – світоч української поезії, провісник сім'ї вольної, нової, був і залишається в очах поколінь поборником правди і добра. А велич його – це вічне слово, невмируще своєю красою і прозрінням, що ввійшло в душі народу. Бо воно живе і квітне в серці кожного із тих, хто по-справжньому любить свою землю, свою Україну.
Василь КЕВШИН.
Тарас із проліском родився ранком,
Досвітні ще вогні цвіли
І Місяць виглядав з-за хмар серпанком,
Мов з-під імлистої поли.
Не спала далечінь небес казкова –
В Моринці ангел заявивсь.
Він заспівав дитинці колискову,
А потім тихо знявсь Увись.
Заснув маленький геній у колисці,
Не знавши свеї долі аж ніяк,
Що стане Кобзарем він тим колись-то,
Несучи хрест – цей Божий знак.
Титан пройшов важкі дороги хресні,
Стежок тернистих взявши біль.
За рідний край, за білі вишні-весни,
Повстав зі злом на вічний бій.
Не знав поет, що наречуть Пророком,
Відлунням святі від Іллі,
Тебе не стерли дні, віки і роки
З лиця Вкраїнської землі.
І ти стоїш, в міцний граніт втілився,
Де Турія струмить-тече.
В цім парку молодому я молився,
Мов на твоє спершись плече.
У березневу ніч не сплю – безсоння.
Земля покрита снігом ще.
І сяйво зір летить через озоння,
Святим зливаються дощем.
І золотіє пам'ятник Тарасу
Від цих грайливих мерехтінь.
Мені здалось: нема тут влади часу -
Розтала в просторі, мов тінь.
Георгій ІДРІСОВ,
поет, письменник, член НСЖУ.
Після багаторічної роботи у бібліотеці, здавалось, мене нічим не здивуєш. Книг прочитала і бачила багато. Але ось до рук беру "Кобзар" Тараса Шевченка, рік видання – 1942. Перша думка: війна, біль, розруха, і в тому вирі видається книга українською мовою, 100-тисячним тиражем! "Кобзар"-"фронтовик", як його ще називали, – "гнів Шевченка". Бережно, з трепетом душевним оглядаю книгу – безцінний подарунок для бібліотеки Заслуженого працівника культури Володимира Портянка – збирача Шевченківських "Кобзарів".
Передмову до видання написав академік Павло Тичина:
"В наші героїчні дні творчість Тараса Шевченка набуває особливо важливого характеру. Патріотизм поета, його ненависть до ворога з восьмидесятирічної давнини випромінює на нас такі яскраві снопи світла, що ми не можемо очей своїх одвести від їх потужності і сяйва. Ми ловимо в свої серця ті випромінювання поета-патріота і, переламавши через добу нашу, надсилаємо їх як турботу і любов червоноармійцям, партизанам, а озвірілому ворогові – вічне презирство, ненависть і прокльони:
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине, –
Слава не поляже…
В численних листах, що надходили до Спілки письменників, до Академії Наук, – є одне прохання, що без кінця повторювалось, – надіслати "Кобзар" Шевченка на фронт, у партизанські загони. "Так гнівне слово Тарасове допомагає нам духовною зброєю своєю в боротьбі проти німецьких загарбників. І ми разом із своїм поетом ще голосніше підносимо його клич бойовий: " Нехай ворог гине !" – писав П. Тичина.
Гортаю сторінки "Кобзаря"-"фронтовика", і уже якось по-іншому сприймаю вірші, не раз читані раніше. У посланні "І мертвим, і живим, і ненародженим" Т. Шевченка лунає:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра…
"До самої смерті своєї не переставав Шевченко протестувати проти поневолення України. Які близькі, які зрозумілі і співзвучні його протести нашому часу!" – зазначає у передмові до книги П. Тичина.
Перегортаємо сторінки "Кобзаря". Поетичні рядки ніби у воїна запитують:
На кого ти покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дівчину?
А далі вірш "Думи мої, думи мої…". Уявляю бійців у хвилину відпочинку з книгою у руках. Яка ж може бути думка у солдата, коли він прочитав Шевченкову "Катерину"? Впевнена, що перед очима кожного постає його рідна Катерина, Олена, Галина… І це додавало сили воїнам.
Читаю і по-новому бачу: кожен вірш так чи інакше уособлює прагнення збороти ворога й тугу за рідною домівкою. І саме цим Кобзарева поезія близька кожному воїну-визволителю.
В передмові до "Кобзаря" Павло Тичина пише, що книги, як всі твори людського духу, не однакову мають долю. «Одні з них, як той листочок, що упав з верби на воду: покрутився, покрутився – і от уже немає його. Це твори пустоцвітів літератури... Та є ще один рід творів у житті. Вони немов брила кам'яна, мов глиба скелі вікової висить і думу свою мовчки передумує над шумом. І брила слухає вітрів, сама ж вдивляється у піняву, у бризк і шум, намагаючись угадати, а де ж то є найглибша та вибоїна підводна, щоб кинутись туди і цим вирівняти дно, а річці новій вже напрям дати? І раптом брила від скелі відривається, падає униз… Цей образ брили кам'яної, – констатує П. Тичина, – я хочу покласти до появи "Кобзаря" в літературі".
Ось окремі думки червоноармійців про "Кобзар"-"фронтовик". У фронтовому записнику Кості Герасименка є вірш:
До світанку ревли гармати,
А коли зайнялась зоря,
Захотілось перечитати
Том улюблений «Кобзаря».
На війні не буває часу
Для сердечних, для ніжних слів,
Але серце й любов Тараса
Відчуваєш крізь бурю днів…
А ось рядки із вірша Миколи Рибака "Нас заколисував Волосожар":
Тримаючи прострелений "Кобзар",
Читав радист натхненно:
"Кари катам, кари!".
Не дочитав, бо чуємо з пітьми
Наказ: приготуватись до атаки!
Не прочитали епілогу ми
Могутньої поеми "Гайдамаки".
А я могла дочитати всю книгу. У цього "Кобзаря" щаслива доля, як у багатьох бійців, котрі повернулись додому з тяжких фронтових доріг. Щаслива доля книги, що вела наших солдатів по дорогах війни і дожила до сьогоднішнього дня. З цією книгою можуть познайомитися і наші читачі.
Уже знаю, що є "Кобзарі", видані у 1943, 1944 роках, носили вони назву "Сила Кобзаря". Можливо, і вони з'являться у нашій бібліотеці. А нині раді, що можемо відкрити читачам нову сторінку із життя "Кобзаря".
Валентина СІЧКАР,
завідувач бібліотеки смт Голоб.
Залишити коментар