Поезії жіночий відчувається мотив...До редакції нашої газети надходить щодня багато листів. Вони різного змісту. Хтось надсилає дописа про цікаву подію, що відбулась у рідному селі, хтось розповідає про гарну людину – свого земляка, хтось скаржиться на службову особу, хтось ділиться думками з приводу останніх подій у політичному житті.
Але є особлива категорія листів – поетична. Їх автори пропонують до уваги журналістів віршовані рядки, сподіваючись у скорому часі побачити написане на шпальтах "Вістей Ковельщини". Частину ми публікуємо, частину до друку не схвалюємо з різних причин, частину допрацьовуємо і виносимо на розсуд читачів.
Серед людей, котрі намагаються оволодіти поетичним словом, останнім часом з'явилося чимало представниць прекрасної статі. Можливо, справді мають рацію ті, хто стверджує, що у поезії – жіноче обличчя? А, можливо, справа у тому, що жіноча, материнська душа – тонша, ліричніша за чоловічу, вона глибше відчуває прикрощі і радощі, не може бути байдужою до того, що відбувається довкруг?
Як би там не було, але сьогодні ми вирішили опублікувати деякі з поетичних спроб наших дописувачок – як ті, що отримали нещодавно, так і ті, що надіслані раніше. Приємно, що серед авторів є жінки-ветерани, котрі діляться сокровенними думками. Велика їм подяка за довіру до газети, як, зрештою, усім, в кого горить вогонь творчості!
Звичайно, пропоновані вашій увазі вірші не є взірцем поетичної досконалості, бо наші шановні дописувачки не закінчували літературних інститутів і не вчилися майстерності у метрів сучасної літератури. Але особисто мене приваблює в рядках, дбайливо виписаних жіночими, не завжди, можливо, зграбними через важку роботу в полі чи на городі руками, щирість, сердечність, теплота – все те, що називаємо душі прекрасним пориванням.
Микола ВЕЛЬМА.
Волинський краю дорогий,
Як можна тебе не любити?
Ні золото, ні гроші й оксамити
Тебе не зможуть замінити.
Тут народилася колись,
Зростала гінко я увись.
Тут все життя я прожила,
Завжди щасливою була.
Волинь моя, мій рідний край,
Міцніш до себе пригортай!
Хоч я – маленькая "краплинка",
Не можу я без тебе ні хвилинки.
Тут Сонце гріє веселіше,
А вітер віє повільніше.
Тут люди добрії живуть,
Хай буде світлим їхній путь!
Галина ОМЕЛЬЧУК,
пенсіонерка.
м. Ковель.
Серпанковий Місяць і яснії зорі
Дивились настирно у темне вікно.
Вони здогадались в небеснім просторі,
Що сон заховався від мене давно.
Згадалась матуся: ще юна й весела.
(У темряві видилась марево-тінь).
Вона нас ніколи в житті не сварила,
Сама ж була правди для нас височінь.
Руки її ткали і пряли, а ще вишивали
Барвисті узори на тім полотні.
І мамину святість вони зберігали,
А вищої, знаю, нема на Землі.
Щоб приснилася ненька, я Бога просила.
А потім прийшло: я вже не засну.
Як сходило Сонце, рушники розстелила –
Й любов материнська була наяву.
Любов ШВОРАК.
м. Луцьк.
Дала нам доля нелегкі дитячі роки.
Війна й розруха стукали в вікно.
На все життя затямили "уроки",
Які тепер побачиш лиш в кіно.
Ділились ми шматочком хліба,
Останньою краплиною води.
Коли згадаєш – то це книга ніби,
Яку у серці бережеш завжди.
Жінки тоді і сіяли, й орали,
Крізь силу мамам помагали ми.
А наші рідні мужньо воювали,
Щоб визволить народ від страшної чуми.
А згодом відновили села і міста –
З лихою долею ми не мирились.
Вже нове покоління підроста,
А ми «дітьми війни» так й залишились...
Неля ТРОШИНА.
м. Ковель.
Подих весни – і пролісок в дарунок,
Ще й вітру ніжний, теплий цілунок.
Прийшло кохання з подихом весни –
Його на крилах лелеки принесли.
Перше кохання – зустріч, бажання.
І хвилювання в постійнім чеканні.
Таємний шепіт суцвіть верболозу.
Вберегти б кохання та й від морозу!
Мороз – колючий на відчуття,
І дуже він ранить любові чуття.
Зігрій кохання серденьком своїм,
Й коханий навіки стане твоїм!
Ніна ФЕДОРУК.
с. Городище.
Залишити коментар