Не опиніться біля стовпа ганьби і неславиНайвища духовна цінність народу – це його мова. Вона закладена в генний код людини. Мова – це скріплюючий цемент нації. Через слово спілкуємось і звертаємося до Бога. Душу піснею лікуємо і звеселяємо. Невипадково колонізатори всіма способами винищували мову підневільного народу.
Відсилаючи на каторгу, кати язик виривали. Поляки нашу мову називали «холопською». Росія писала заборонні накази і заявляла, що української мови «не існує». Скільки українців заради примарного блага ловилися на цей гачок і зневажали свою рідну мову, «пшекаючи» та «штокаючи».
Уявіть дві мови у вигляді дерева. Перше – миловидно-квітуче, по-козацьки буйне, по-селянськи добродійне. Листя широке, співуче. А друге – більш строге. Листя і гілля пряміші й твердіші. Пісня не така душевна, а маршово-войовнича. А між листям – «іграшки» з матюками. Хіба не зрозуміло, що друге дерево чуже природі і душі українця? Треба захищати своє дерево роду! З його коріння віками, тисячоліттями животворний сік п’ємо. Хіба не з того дерева Ярослав Мудрий, Володимир Великий, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Іван Огієнко, Леся Українка?
Весь світ милується-любується нашою мовою. Не маємо права топтати цей цвіт Законом про другу державну мову або іншим підступно-подібним.
Ці закони мусимо зупинити у своєму зародку. Повинні зважити на те, що частина з нас заражена вірусом прислужництва, меншовартості, малоросійства.
Незалежність всіх не вилікувала. Як тільки той «хитрий» Закон про захист мов національних меншин буде остаточно прийнятий, почнеться інтенсивний процес нищення нашого рідного слова і витіснення його російським. Російське мовне дерево, підживлене нашою слабкістю, буде глушити наше. Де той князь-полководець, який зупинить цей процес і не допустить експансії чужоземної мови, культури, історії? Поки не видно і не чути. Наша влада, на мою думку, взагалі опинилась на задвірках українства.
В цій ситуації, хто, як не ми, повинні дати відкоша колесніченкам, ківаловим та іншим українофобам. Повин
ні зрозуміти: іде жорстока етнічна війна між народами. Ця боротьба з «русскім міром» виходить за рамки Конституції. Всі заяви, що первинна – економіка, а мова і культура самі себе відстоюють, є помилковими і навіть злочинними у ставленні до нас.
Нещодавно мені довелось поспілкуватись із священиком-українцем, який служить в Росії. Він говорить, що росіяни добре розуміють українську. Чому ж окремі росіяни на нашій землі вперто не хочуть знати і вивчати українську мову. Може, й ми винні?
Повчальний приклад я почув з вуст знайомого ковельчанина, якому довелось побувати у Люксембурзі. Там його зустрів темношкірий негр-африканець і привітав чистою українською. На запитання, де він так досконало вивчив нашу мову, той відповів, що вчився у Києві. Закохався в студентку-українку. А та поставила ультиматум: «Вивчи українську – тоді й підпущу до себе». Найняв репетитора і вивчив!
Якби кожен з нас був принциповим у мовному питанні, то й проблеми не було б.
Сьогодні ми бачимо кулачні бої у Верховній Раді. І хай цей опір далекий від норм і правил етичної поведінки, але то – сигнал про небезпеку не тільки для мови, але й для незалежності. Всім потрібно бути насторожі. Не забуваймо і про те, що Росія у цій війні вміло використовує релігійний аспект. Неабияку роль тут грає глава РПЦ Кирило.
Знаменитий історик, описуючи події ІІ тисячоліття до нової ери, наводить повчальний приклад. Єгипетський цар Сесострис ІІІ вів переможні війни. Там, де силою зброї і свого війська він підкоряв народ, ставив пам’ятні стовпи з написом імені царя, якого переміг, і словами про хоробрість свого війська. Там, де народи не чинили опору, вкопували стовпи з іменем царя, а внизу зображались статеві жіночі органи як символ боягузтва і приниження.
З історії відомо і те, що єгипетські завойовники вели війни і проти скіфів та фракійців, але ні переможних, ані ганебних стовпів єгиптяни там не поставили. Чому? Тому, що їм не дозволили цього зробити.
Сьогодні на кожному кроці побачиш стовпи-вказівники, реклами, вивіски з російськими написами. Це – їхні переможні «стовпи», а наші (не осудіть) – ганебні. Ми без бою віддаємо мову, шлях і територію.
І накінець, ще одне підтвердження того, що наша мова Богом обрана, і ми мусимо її шанувати, відстоювати та вивчати.
В другій половині ХХ століття, коли радянські космічні кораблі підкоряли Всесвіт, одна з перших пісень з небес пролунала українською. Пролітаючи над Америкою, Африкою, Азією, Європою співав космонавт українець Павло Попович. Його попросив про це Сергій Корольов (теж українець): «Заспівай нашу, Пашо!».
Лунало, тремтіло чайкою в небі: «Дивлюсь я на небо…».
Частіше згадуймо такі події й факти з нашої історії. Не уподібнюймось Іванам, що не пам’ятають ні роду, ні племені. Інакше назавжди опинимося біля стовпа ганьби і неслави.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Кривдять мову – візитівку роду,
Кроять образ долі на шматки.
Рідна мова – серденько народу –
Солов’їна музика душі.
Помолись зі Сходу, добрий чоловіче,
З Заходу – молитву повтори.
Мова Сонця – України віче,
Віче хліба – Слово борозни.
З Слова насміхатися негоже –
Лиш невіглас здатний так чинить.
Не ганьбіть родину – не дай, Боже,
Мову, як зіницю ока, бережіть ...
Мову любий – серцем відкритим,
Мови довіра єднає нарід.
Жайвора пісня бринить краєм рідним,
Житньо-блакитний виграє небозвід.
З підвалин-глибин неньки-Землі
Колосом лине голос полів,
Голос калини, голос лісів –
Спів України – сонячний спів.
Іван ЯРОШИК.
Залишити коментар