Сторінка літературно-мистецького товариства "Творчий світ"Так легко простити – так тяжко забути
Так легко сказати: "Прощаю..."
Так тяжко ті кривди забути...
Прости мені, Боже! Я знаю:
Нічого вже не повернути.
У серці усе перетліло.
На тім попелищі – печалі
Життя нам навік залишило.
Ми з ними прошкуємо далі.
Все ближчає відстань до Бога...
Всі сили в клубочок збираю.
Щоб гідно пройти ту дорогу,
Котру подолати ще маю.
Нерівна вона і терниста.
Спокуси на ній, перешкоди...
О, Матінко Божа Пречиста,
Ти нас захисти в час негоди!
Покрий нас Святим Омофором
І вимоли в Божого Сина,
Щоб Він на святій тій дорозі
Мене, моїх рідних підтримав.
Так легко простити. Так тяжко забути
Образу, колючки, приниження мить,
В улесливих усмішках – краплі отрути.
Від них моє серце і досі болить.
До сповіді йду, хочу біль вгамувати.
Полегшення жду від свого каяття.
Та щупальців гострих ніяк не відняти.
Не зникли вони на дорозі життя.
І знову молюся. І знову благаю:
Прости мені, Боже! Спаси й сохрани!
Від щирого серця сьогодні прощаю
Усім, хто в печалях моїх завинив.
Я не твоя улюблениця, доле.
Я лиш гірчичне зерня на землі.
Я – пересудів жертва і сваволі.
Я – силует, ледь видимий в імлі.
Мене багатий навіть не помітить,
А загребущий боком обійде.
І скупердяй огляне непривітно.
Бо вигоди ні в чому не знайде.
Не маю ні коштовностей, ні "баксів"
І євро не складаю "у панчоху".
Не рвусь до влади, бо не маю шансів
Туди пробитись навіть на півстроку.
Та зернятко вже паросток пустило:
І тягнуться із серця до Небес
Любов свята і благодатна сила,
З якими у душі Христос Воскрес.
І вже я найбагатша в цьому світі.
З людьми ділюся радістю, добром.
Прошу їх зла нікому не чинити.
Іти в житті Ісусовим шляхом.
Нести свій хрест. І квилити негоже.
Хоч тяжко, хоч нестерпно, та дарма:
Свята молитва зцілить, допоможе
До Господа дійти, де зла нема.
Бо древо віри виросте з зернинки,
Мандрівника від зливи захистить.
Від спеки дасть прихисток і росинку.
Щоби вуста зашерхлі промочить.
І житиму я в цьому древі вічно.
В багатстві ніжних весен, теплих літ.
Бо залишаю спадок поетичний
Нащадкам, що прийдуть в цей милий світ.
Олена ЧАБАН.
Ковельчанка Марта Коваль з дитинства дуже любить книги, історію рідного краю, його неповторну природу.
А віднедавна з'явився у дівчини потяг до віршованого слова. І ті думки, спостереження, якими дівчина наважилася у поетичній формі поділитися з читачами, розкривають неабиякий хист нашої юної землячки. Тож побажаймо їй подальшого творчого зростання!
Осінь…
У тиші вечірній чути,
Як мовчки відходить літо
На зимовий спочинок.
Осінь…
Дощ вмиває гілки дерев,
Обриває з них золото
І кидає під ноги.
Осінь…
Бродить вітер – самотній вовк,
Шелестить у мокрім листі;
Хоче в сухому спати.
Осінь…
Відганяю настрій сумний.
Дивлюся у небо – бачу,
Як зорі танцюють вальс.
Річка сховалася, річка німа,
Її застелила снігами зима.
В глибоких заметах – білі стежки,
У срібних бурульках – холодні хмарки.
Лютий. Але на катку для дітей
Витьохкує крига, немов соловей.
Якщо свято, якщо радість –
З друзями ділюся.
Якщо прикрість чи невдача –
До мами горнуся.
Слово неньки мене втішить,
Всякий біль знімає.
Мама ласкою лікує,
Усе вона знає.
Я розгладжу зайві зморшки
На личку матусі.
Пробач мені, мила нене,
Я Богу молюся.
Щоб ти в мене не хворіла,
Щоб горя не знала,
Щоби мене, свою доню,
Розуму навчала.
Коли ж на шляхах житейських
Щось трапиться з нами,
Знаю: ми шукати будем
Підтримки у мами.
Моя подруго, сядь зі мною поруч,
А перед нами – чашечка із чаєм.
Згадаємо про те, що вже збулося,
Згадаємо про тих, за ким скучаєм.
Згадаєм тих, хто нам приносив прикрість.
Ми їм образи завдані пробачим.
Згадаєм тих, кому подарували
Маленькі крихти радості і щастя.
Моя подруго, в нас все попереду,
Багато чого нас в житті чекає.
Як добре, що з тобою я спілкуюсь,
Ділюся мріями за чашечкою чаю.
Мені багато хто казав,
Що дружби не буває –
Що це – казка, що це лиш у кіно.
Та все не так, і я це добре знаю.
Подруга в мене вірна є,
І легко мені з нею.
Їй все скажу, секретом поділюсь.
Вона стала мені давно ріднею.
Всі таємниці в нас на двох,
Взаємна в нас довіра.
Цвістиме квітка дружби поміж нас,
І в це я твердо вірю.
Що ж любов такеє? Це не пояснити,
Щоб любов пізнати, треба полюбити.
Що ж любов такеє? Це не передати,
Із ніяких книжок її не пізнати.
Кажуть, що то радість і щасливі муки,
Комусь – ніжна зустріч, а комусь – розлуки.
Кажуть, що то сльози, смуток і зітхання.
Кажуть, що це рани і важкі страждання…
Що ж любов такеє? Я іще не знаю,
Та вона існує, це я відчуваю.
Осінь вередлива примхами втомила.
Парк здає білети, може б, я купила.
Сцени не в театрі, вітер рве завіси,
Заховалось Сонце у хмари-куліси.
Парасолька мокра, сохне – знов мокріє,
На листках-долонях Сонце заніміє.
Золото осіннє ляже в екібани,
Хай тепло тримає, доки не зів'януть.
Визбираю листя, гнівно кину в очі…
…Хтось лоскоче листям, здогадка охоча:
А кружляла парком, в самоті! Зневага?
Він прийшов нарешті – зникла враз тривога.
Знову дощ! Ой, леле! Як же рясно плаче.
Притулюсь до тебе і згорнусь в калачик,
В небі парасолька вже суха чекала.
Осінь вередлива сцену розіграла.
Мрії заблукали… Обійшли стежини,
Так ми смакували з кошика ожину.
Думи – хмари білі, темні – скоро злива.
Потім цілувались… Осінь вередлива...
Олена КАМІНСЬКА.
Яблуко зріле додолу злетіло,
Яблуко впало – здригнулась земля.
Літечко ціле в саду висотіло,
Нині ж покинуло рідне гілля.
Доки летіло, впасти хотіло
В трави шовкові, квіток килими.
Тільки б не вразити ніжнеє тіло,
Стати б в пригоді комусь при зимі.
Яблуко впало – боляче стало,
Холодом камінь бездушний зустрів,
Зойкнуло, іскри солодкі скресало,
Зранило вроду в ранковій порі.
Яблука стиглії вітер зриває.
Музика лине осінніх весіль,
Хто його знає, що там чекає:
Камінь байдужий чи ніжна постіль?
Федір САВЛУК.
До мене ти прийшов з краплинкою дощу,
На крилах вітерцю ніс радості сльозу.
Поцілував в чоло і змив з лиця журбу,
Мене зачарував і здивував юрбу.
Як ти тихенько йшов, ніхто того не знав,
І вітер гомонів, що ти давно пропав,
Що на краю стрімкім зірвався з висоти,
А я молилась все: живим до ніг впади.
А ти тоді не впав, бо руку подала,
Це я тебе з краю безодні підняла.
І снігом ти не став, бо принесла тепло,
Тож лід в душі розтав, забило джерело.
А потічок стрімкий поніс в серця любов,
І ліс загомонів під музику дібров.
У крапельках роси знайшла тебе сама,
Душа воскресла знов і зацвіла весна.
Світлана САНДАР.
Краса врятує світ,
Та не жіноча.
Поранить серце нам,
Зчарує очі.
Уся засвітиться –
І враз заманить,
Буває часто це –
Лише омана.
Жадана всім краса,
Палають губи.
Як здійме до небес,
Так і загубить.
А в клітку залетить –
Краса в неволі,
Змарніє і зійде –
Це вирок долі.
Як квітка ніжна у саду,
Краса жіноча,
Та зніме осінь пелюстки,
Загляне в очі…
Не ту красу, мабуть,
Ми всі цінуєм.
Лише Краса душі
Цей світ врятує!
Ось жовтень збіг вже за поріг,
І стелить осінь золотом до ніг.
Дерева вбрались в різні кольори,
Яка краса завжди об цій порі!
Кружляє в вальсі листя навкруги,
Плакучі верби плекають береги,
Жоржини, хризантеми під вікном,
Неначе просяться на полотно.
Хто може малювати так красу?
Тумани білі падають в росу.
…Це Бог Рукою всюди тут повів,
Зібрав всі фарби в безліч кольорів.
Віра СЕМЕНІЙ.
Залишити коментар