Творчий світСьогодні на літературній сторінці представляємо члена нашого Товариства, поета Петра АНДРЕЙЧУКА.
Народився він на Волині в Горохівському районі. Закінчив технікум харчової промисловості і влаштувався на роботу на Тернопільський спиртзавод.
Потім — армія. Після воєнної служби переїхав в м. Ковель. Довший час працював на заводі "Ковельсільмаш" головним бухгалтером, потім — заступником директора з економічних питань.
Перші вірші "прийшли" до нього ще 1984 року. Писав на різну тематику: про кохання і природу, любов до рідного краю і народної пісні.
Друкуватись почав у 1990 році. Його поетичні доробки побачили світ у газетах "Вісті Ковельщини", "Луганск", журналах "Літературний Тернопіль", "Дзвін" та ін.
Поет і далі продовжує писати поетичні твори, яких має вже на цілу збірку.
Побажаємо йому й надалі творчого натхнення!
Віра СЕМЕНІЙ,
голова літературно-мистецького
Товариства "Творчий світ".
Понад моїм, вже древнім, містом
летять у вирій журавлі,
їх курликання, їх пісня
ще довго тануть в сизій млі.
Рідний мій Ковелю сивий,
Турія й плеса заплав,
Тут, із тобою щасливий,
Я журавлів зустрічав.
Тужливі окрики прощання
і шелест мирних змахів крил
в душі народжують зітхання,
а з уст зліта бажання сил.
Приспів:
Вони повернуться в домівку
серед боліт і милих стріх.
Весняне їх "курли" довіку —
мов джерело надій людських.
Рідний мій Ковелю сивий,
Турія й зелень лісів.
Тут я з тобою щасливий
Стріну приліт журавлів.
Роками точаться дебати,
Чи українська мова є,
Й якою треба розмовляти
Тим, хто Вкраїну продає.
Огидно чути монологи,
Що «малороси» ймення нам,
І Церква наша не від Бога –
«Брати» лаштують цей бедлам.
Вони не вчили, що Вкраїна
Існує тисячі років,
А православ’я в їх країну
Прийшло від київських князів.
А їх бажання всіх повчати
Втрачає вже здоровий глузд,
Тому і лізуть в нашу хату,
Поки не вдінемо їм «узд».
Проснися, народе України:
Манкурти топчуть твою честь.
Не дай зігнути свої спини,
«Братів» нещирих пошли десь.
Ти знаєш мови європейські,
Азійські при потребі вчиш.
Та мова йде про українську,
А ти, затурканий, мовчиш.
З-за темних зириш окулярів
Й не бачиш ніби в тім біди,
Як помахом руки «нардепів»
Її нещасну розп’яли.
За віру й мову йшли у битви
Прадавні лицарі твої,
До неба зносячи молитви,
Й не важили життям своїм.
Читай і слухай українське,
Свою історію вивчай,
Не продавайсь «братам» ти більше
І край від зайдів захищай!
До сходу Сонця ще
У поле вийшли ми.
Жита квітують,
Пливуть у далечінь
Легкими хвильками
І зір милують.
Як зачаровані,
Ми зупинилися
Перед красою.
Колосся ніжнеє,
Що рук торкалося,
Бринить росою.
Пташині щебети
І солов’їний спів
Були, як злива.
Погляд замріяний
Відволікти не зміг
Від цього дива.
А ось і промені
З-за гаю бризнули
По цій красі,
Заграли барвами
Веселки ніжної
В рясній росі.
Стояли довго ми,
Сп’янілі баченим,
Й пташиним співом.
Сердечну дяку шлем
Рукам натрудженим,
Що пахнуть хлібом.
Фольклорне свято – надбання
Мого поліського народу.
Багаті творчості знання
Він дарить з роду і до роду.
Тепер, як скінчились жнива,
Мов на ланах туге колосся,
Пісні і радості слова
Дзвенять могутнім стоголоссям.
І гурт співає, і сім’я,
Співа дідусь старий і внуки,
На крилах рознесла земля
Народних співів чарівнії звуки.
Любов правічна до землі
Звучить в піснях мого народу —
Це славить засівач ріллі
День, що приніс йому свободу.
Тож квітни в радості, Волинь,
Тебе ми славим, краю рідний,
За щедрі ниви, неба синь,
За люд твій, на звитяги гідний.
Україно моя, Україно моя сивочола,
у буденних трудах ти мужніла.
Ворогів у боях подолала
і свої розпросторила крила
На безкрайні степи задніпрянські
і вершини карпатські чудові,
Що всім серцем люблю по-синівськи,
як і срібнії хвилі Дніпрові.
Вони струни численні гойдали
куренів відчайдушних козацьких,
і водою волів напували сіллю
гружених валок чумацьких.
А тепер уже крутять турбіни
і безкрайні степи напувають,
і у серце твоє безупину
свою силу могутню вливають.
Твоє серце — у травах росистих
І широких дніпровських заплавах,
у морях пшениців колосиситих
і могутні мартени в загравах.
Твої люди — герої відомі
і у битвах, і в праці натхненній,
їх веде у світи невідомі
жага волі і розуму геній.
Стужавіла земля, а крізь пожухлий лист
вже пробивались трави.
Взяли в полон мене голубизна небес
і сонячні заграви.
З прогрітої землі полинув дух весни,
немов вливався в душу,
що прагнула тепла й вела до борозни
на працю мирну, дружну.
Я в духові весни незнищеність відчув свою
і цього поля, з яким звела мене,
коли малим ще був, моя ласкава доля.
Серед садів й полів — мій корінь тут, в селі.
У праці і без втоми. Не знищити повік
дух рідної землі ніколи і нікому.
Петро АНДРЕЙЧУК.
Палав камін і танула свіча,
І воском опливала, як сльозами.
Ридала неприкаяно душа,
Сумуючи за Вами.
Сніги глибокі в пам'яті мели,
Світ білими вкривали корогвами,
Як янголи летіли до землі,
Сумуючи за Вами.
Мело над світом вдень, мело вночі,
Мело степами, долами, ярами
І вітер захлинався плачучи,
Сумуючи за Вами.
І все тривала божевільна мла,
Земля гойдалась морем під ногами.
Наперекір всьому любов жила,
Сумуючи за Вами.
Палав вогонь і танула свіча,
І воском опливала, як сльозами.
Надією жила лише душа,
Сумуючи за Вами.
Муза – це примхлива пані,
Що приходить без запрошень
Серед ночі, на світанні,
Не тоді, коли я хочу.
Пані Муза залишає
Капелюшок свій химерний
У передпокої дому
І сідає проти мене.
І плете свої тенета
Чи мереживо барвисте,
Щоб на лист паперу чистий
Впали задуми поета.
Муза — це небес створіння
Із характером жіночим,
Вкрай мінливим, непостійним,
Що не знає, чого хоче.
Муза душу приголубить,
Теплі спогади навіє,
Що ми вдвох, що ти ще любиш,
І поверне знов надії.
Потім, смутком оповита,
Стисне скроні, заридає,
Палить все в душі сердито.
Довго попіл ще літає.
І залишить за собою
Сум, непевність, біль, страждання.
Вже не знатиму спокою
І не спатиму до рання.
Буду ждати, як прилине
І постукає у двері,
Принесе слова-перлини,
Щоб залишить на папері.
Так живу. Весь час чекаю
Музу, рідку мою гостю...
Стигне філіжанка чаю.
Тиша. Ніч.
І в зорях – простір.
Я дарую тобі золотий листопад,
Горобину з червонім намисті
І пронизаний вітром осінній наш сад
Із захованим яблуком в листі.
Я дарую тобі журавлині ключі,
Вони вирію даль відмикають.
Безкінечні дощі, що шепочуть вночі,
Хай про мене тобі нагадають.
Я дарую тобі павутину тонку –
Дивний спогад про бабине літо
І вечірніх багать насолоду п'янку,
Що в садах будуть довго диміти.
Ще з волинських озер диких лебедів крик,
Що збираються з путь вже останню.
Я дарую тобі своє серце навік,
Переповнене ніжним коханням.
А я до Вас, а я до Вас
Метеликом лечу.
Кохання я в останній раз
Запалюю свічу.
Свіча то тліє, то чадить,
Ніяк не спалахне.
Напевно, у невдалу мить
Зустріли Ви мене.
Лечу, як головою в вир,
Й немає вороття.
Ви — мій і Бог, і мій кумир,
Мій хрест на все життя —
Несу жарину серця Вам,
Як квітку чарівну.
Заради Вас усе віддам,
На душу гріх прийму.
А Ви весь праведний такий,
Що всі слова — дарма —
Які ж ми різні, Боже мій!
Я — літо, Ви — зима.
Та все ж до Вас лечу я знов,
Живцем себе палю.
Потрібна Вам свята любов,
Та грішно я люблю.
Олена МОКРОУСОВА.
Не роздивитися цей світ крізь вікна,
Не здійснити усіх життєвих мрій.
Тому мерщій у день, доки не стихне,
Лови щасливу мить і їй радій.
А все дзвенить, бринить та ще й співає,
З-за небокраю Сонце ллє тепло.
Коли в душі весна — таке буває —
Тебе у день крізь вікна пронесло!
Чудова мить, година, вічність — доля?
Це все залежить тільки від тебе.
Це твій легкий політ на крилах волі,
Ввійди у світ крізь вікна і себе.
Сміливо, гідно, щиро усміхайся,
Потримай на долонях рідний край,
По сходинах життєвих піднімайся,
Та друзів по дорозі відшукай.
Ввійди у світ, ти не один, є й інші,
І їм потрібен хтось, такий як ти,
Який почує музику у тиші,
А, може, скло і мріями знести!
Цінуй всі дні та досвідом пишайся,
Для чого ж нам іще дано життя!
Розгледиш мудрість днів, назад вертайся
В свою сім'ю, свій дім, своє буття.
Олена КАМІНСЬКА.
Пробач мені, гордість, що зрадила тебе,
Пішла я до того, хто щастя проспав.
Була йому Сонцем, була йому небом,
А він лиш осіннім дощем мені став.
Пробач: заблудилась і збилась з дороги,
І вмить заблукала в густій темноті,
Бо йшла навмання, несли мене ноги,
Куди — не спитала у тій суєті.
Куди і для кого я так поспішала,
Що збила коліна, набила синців.
Й за мить пригадала, ворожка сказала:
"У щасті своєму не знайдеш кінців".
Один в воду канув, а другий — не знаю,
Заплутався в сітях земного життя.
Здавалось, клубочок я цей розмотаю,
Знайду, де початок, й дійду до кінця.
Та часто надія вмирає остання,
І тане, неначе із воску свіча,
За щастя потрібні постійні змагання.
Нема переможців — тут є нічия.
Світлана САНДАР.
(Світла пам'ять чоловікові Василю)
Буде Сонце сіяти,
Будуть квіти ясніти,
І гулятиме вітер
У гаях поміж віт.
Інші будуть любити,
Інші будуть радіти,
А для мене без тебе
Потьмарився світ.
Я не знаю, як буде…
У душі — порожнеча.
Серце стислось від болю
І від муки пече.
"Все мине", — кажуть люди.
Тільки як я забуду
Про життя, що пройшли ми
Вдвох, плече у плече?
Перешкоди, бувало,
На шляху виникали.
Гіркота і образи
Розривали серця.
Як ми все подолали?
Сперечались… Прощали…
Бо в живої любові
Не буває кінця.
Як тепер мені жити?
Як усе те забути?
Бідне серце не хоче
Змиритись, що ти
Не прийдеш в рідну хату,
Де я буду страждати,
Не промовиш ніколи
Ні "люблю", ні "прости".
Олена ЧАБАН.
Залишити коментар