Сторінка Ковельського літературно-мистецького Товариства «Творчий світ»Сьогодні представляємо члена нашого Товариства "Творчий світ", поета, священика Івана Оринчака (отця Іоана), автора збірки "Життя і досі спрагле любові", яка вийшла у світ 2011 року. В даний час готується до друку друга збірка під назвою "Фундаментальна потреба".
Вірші І. Оринчак почав писати з 14 років. До поезії прищепив йому любов батько, який від природи був гумористом, писав байки.
Більш активно почав писати поезії в 1997 році, коли вступив до Волинської духовної семінарії. Вірші мали різну тематику.
Перший із них надрукований у 1998 році в газеті "Віче" під рубрикою "Через терни до зірок".
У 2001 році закінчив семінарію, отримав сан священика, і указом митрополита Луцького і Волинського Якова був призначений настоятелем парафії святителя Миколая Чудотворця в село Колодяжне.
В 2007-2008 роках очолював священну місійну групу "Ковчег". Був членом редколегії релігійної благодійної газети "Духовні вісті".
Натхнення Вам, шановний отче Іоане, у Вашій духовній творчій діяльності, здоров'я і Божої благодаті!
Віра СЕМЕНІЙ,
голова літературно-мистецького Товариства "Творчий світ".
Я покрию свій дім очеретом,
Щоб поповнити в нім тепло.
І не буде великим секретом –
З боку скажуть: не повезло.
Простелю я долівку із глини,
Хоч і чую: "Який примітив!".
А земля забирає в людини
І нелюдськість, і весь негатив.
Я зведу в тій хатині милій
По-старому велику піч.
Буде втіха малій дитині
І старому – звичайна річ.
А в городі, на старій липі,
Олелечаться білі лелеки.
Будуть бачити їх здалеку,
Будуть чути пташиний клекіт.
Посаджу я навколо хати
І калину, й бузок, і глід,
Й буде захист і втіху мати
Мій чисельний і дружний рід.
А в самій оселі на покутті
Завжди буде горіти свіча,
Й ніжно гляне з ікон в майбутнє
Божа Матір й Святе Отроча.
Та вклонюся Богові Святому
За дарунки добра чималі,
Що поміг збудувать по-старому,
Як було колись на Землі.
Священиком наче й легко так стати,
Служити чесноті і нести хреста,
Але до неба колись щоб дістатись –
Господня межа не така і проста.
В душу спочатку слід Бога впустити,
Цю віру прийняти, духовно зрости,
Тілом і кров'ю Господніми жити,
Бо наше життя – то щоденні хрести.
Священиком бути – душі зціляти.
Для цього потрібно любити людей.
Святий Бог дав дар – на путь наставляти
Високим тим словом священних ідей.
Коли звернеш свій погляд до неба –
Промінь Сонця торкнеться лиця.
І здавалося б: що більше треба,
Так би й жив до самого кінця.
Милувався безмірністю неба,
Роздивлявся ту милу зорю.
Віднайти її в просторі треба,
Саме в ній я у небі горю.
В світ приходить людськеє дитятко –
Бог запалює в небі зорю.
Так було від самого початку,
І я теж у тій зірці горю.
Скільки б нас не родилося в світі,
Бог дарує нам всім по зорі.
За той дар ми в великому звіті,
Щоб не згасла зоря угорі.
Слід звертати наш погляд до неба,
І світити в житті кожну мить.
Жити мудро – велика потреба,
Сам Творець нам цю мудрість велить.
На початку було Слово,
І Воно було готове
В світ прийти у людськім тілі,
А навіщо? В самім ділі?
Отож взяти людське тіло,
Боже Слово захотіло.
Це одне з найбільших див –
"Бог людину полюбив".
Світла то була дорога,
А життя було у Бога.
Ним хотів Він поділитись
Й дав людині народитись.
Так Творець за Божу добу
Прийняв образ і подобу.
Тож людина ожила
Для добра і для тепла.
І отак із певним рухом,
Та набравшись Божим Духом
Й загостривши в темінь слух,
Загубила Божий Дух.
І я просити буду тебе дуже:
Якщо ти можеш, то спинися, друже,
Перепочинь, навколо себе глянь
І хоч на мить самим собою стань.
Послухай, що я маю говорити:
Ти кожен раз шалено мчався жити,
Хотів ти якнайбільш схопити див...
Задумайся: а чи ти справді жив?
На жаль, мій друже, так ти й не збагнув,
Хоча той день останній в тебе був.
Базальту шмат, горбочок із землі –
Оце і все, що ти придбав собі.
Таки ще є незвідані світи,
І шлях до них ні близький, ні далекий,
Бо невідомо, як туди пройти.
Якби нам Бог дав крила, як в лелеки…
Щоб не страшний був ризик небезпек
І щоб сильнішою за нас не стала втома.
Чому доцільним є повернення лелек?
Бо відають вони, що їх чекають вдома.
Якби нам Бог дав соколиний зір,
Щоби побачити хоча би трішки далі,
Як доведеться йти в висоти гір,
Щоб не пропасти десь на перевалі.
О, дай нам, Боже, древній предків слух,
Щоб ми могли Тебе, Святий, почути.
І прагне в незбагненність людський дух,
Щоб тільки перешкоди обминути.
Іван ОРИНЧАК.
Не прилечу пташиною до тебе,
В обійми теплі, ніжні не впаду.
Те саме Cонце і те саме небо,
Та от дороги в юність не знайду.
Ті ж самі зорі й Місяць чари ночі
Закоханим на щастя роздають.
А потьмянілі від розлуки очі
Із мого серця трунок смутку п'ють.
Твоя краса й моя дівоча зваба
В тих поглядах втопилися колись.
Але в кохання наше вкралась зрада,
І ми навік з тобою розійшлись.
Назад дороги в долі не буває.
Як не буває двічі в нас життя
На цьому світі. Та душа жадає
Миттєвостей тих світлих вороття.
Коли в твоїх обіймах потопала,
Аж серце виривалося з грудей,
І подих від цілунків забивало…
Любове, радосте моя, ти – де?
Те саме Сонце і те саме небо,
Та от дороги в юність не знайду.
Не прилечу пташиною до тебе,
В обійми теплі, ніжні не впаду...
Олена ЧАБАН.
Бог дав мені талант,
Але чомусь так пізно,
На мить спинив життя,
Щоб озирнулась, видно.
Щоб помічала я
Схід Сонця у долині,
Як п'є трава росу
І як "горить" калина.
Яка краса навкруг,
А я спішила жити.
Цілує вітер маки
У золотому житі.
І озирнулась я
На пройдений місточок,
А течія несе
Пожовклий вдаль листочок.
Та Богу вдячна я
За це Небесне Світло,
За світ прекрасний цей,
Що садом білим квітне.
Колихав калину буйний вітер,
Цілував тоненькі її віти,
Бавився духмяним білим цвітом,
Хмару ніс у тепле її літо.
Гнув шалено гілочки у воду,
Нищив білий цвіт і її вроду.
Погуляв дорогами далеко,
На високу задививсь смереку.
…Засвітило Сонце у долині,
Затягнулись ранки на калині,
Та й зачервоніла. Замість цвіту
Ягідки з'явилися на вітах.
Віра СЕМЕНІЙ.
Без тебе й дня не можу я прожити,
Зі мною ти вві сні і наяву,
До серця тебе хочу притулити,
А все тому, що я тебе люблю.
Ти моя казка, сон, солодка мрія,
Твоє ім'я я ніжно шепочу,
Із вітром в небо враз летить надія,
А я кричу: "Тебе не відпущу!".
Ти в крапельках роси, в промінні Сонця,
Я відчуваю дотик і тепло.
Ти – нездійсненний сон й моє безсоння,
Ти – все найкраще, що в житті було.
Дивлюсь у вічі, ніби в ті озерця:
Я бачу відображення своє,
В твоїй душі десь б'ється моє серце,
Я вдячна долі, що ти в мене є.
Тобі болить, а я все відчуваю,
І думкою жену від тебе біль.
Тобі я руки-крила підставляю,
Я за тобою лину звідусіль.
Я вся в тобі неначе розтопилась,
Ти – подих мій і ти – моє життя,
Без тебе жити так і не навчилась.
Яке це щастя, що тебе знайшла.
Світлана САНДАР.
Пора чи не пора сказати про кохання,
Коли в душі воно нутрує і зорить?
Не можу просто так зробити це зізнання:
Немає слів. А серце волає й болить.
Кохана, ти одна-єдина в мою долю,
В моє життя ввійшла. А я для тебе хто?
Скажи, молю тебе. Мовчати вже доволі!
Мене ти приручи. Бо ти ж для мене – бог.
Чи дощ, чи сніг, а ти мені лиш Сонцем світиш.
І день, і ніч я лиш з тобою у думках.
Пора чи не пора? Ми граємось, як діти.
І боремось іще у наших почуттях.
У снах приходиш ти – і я тобою мрію.
Прийди в моє життя, кохана, наяву,
Я виростив в собі і віру, і надію,
Невже із ними я отак колись помру?
Одна-єдина ти серед усіх мільйонів.
Не я кажу оце, а серце промовля.
Любов не має меж, ні віку, ні кордонів.
Без тебе я – не я, й порожня ця земля.
Ласкаві очі ці і погляд дуже ніжний
У серце увійшла, тобою марю я.
Страждаю й кохаю. Невже такий я грішний,
Що можу полюбить в одних лише думках?
Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
Коротка історична довідка. В 1762 р. Запорозька рада на Січі обрала Петра Калнишевського кошовим отаманом. Але цариця Катерина II боялася його. Він не сподобався їй ще при першій зустрічі. Вона посилає на Січ указ позбавити Петра булави. Козацтво виступило проти. В січні 1765 року дали Калнишевському булаву вдруге, і він отаманив ще 10 років, доки Катерина II остаточно не зруйнувала Запорозьку Січ. Але, крім того, вона жорстоко помстилася: Калнишевського зіслали на Соловки на 25 літ. Лише указом Олександра І (після смерті Катерини II) Петро Калнишевський потрапив під амністію. Він помер у Соловецькому монастирі через два роки після амністії у віці 112 років.
Небо – наче сіра каламуть.
Холод від води судомить кості.
Калнишевського Петра везуть
У заслання, на далекий острів.
Хмари сипонуть рясним дощем.
Вже крізь мжичку берег бовваніє
А на серці – туга, біль і щем. Україно!
Де ти? Лиш у мріях.
Буду повертати у думках
До твоїх садів, де стигнуть вишні.
Тільки в снах виходити на шлях
По стежині, де жита колишуть.
Із високих пагорбів Дніпра
На козацькі чайки споглядати.
Буду в снах коня свого сідлати,
Бо в дорогу вирушать пора.
Гей, ватаго, браття-козаки,
Нас чекає ненька-Україна!
Нашу Січ згадають крізь віки,
Наша з вами слава не загине.
Не діждуться мого каяття
Ні цариця, ні її лакузи...
Гідно я прожив своє життя,
3 честю і із совістю в союзі.
Не боюсь я тюрем і заслань,
Вибрав сам для себе я дорогу.
Хай дорогу болю і страждань –
Каятимусь тільки перед Богом.
Україно! Я для тебе жив,
Ладен і життя своє віддати,
Тільки щоб могла ти розквітати...
Сивий морок Соловки сповив...
Від кайданок брязкають ключі.
Сходять в'язні на безлюдну пристань.
На Голгофу їх ведуть вночі.
О, який же ліг їм шлях тернистий!..
Є Голгофа у Єрусалимі,
Друга – на далеких Соловках.
Розпинали там кати невинних
В зимних норах, в земляних мішках.
То – твоя Голгофа, отамане!
Як Ісус смерть на хресті зустрів,
Так і ти знаменом духу станеш
Українцям всіх прийдешніх днів...
Україно, скільки ж ти синів,
Мужніх, чесних, гордих породила!
Це – твоя непереможна сила,
Це – твій щит супроти ворогів.
Вчора між камінням я знайшов
Квіточку, бліденьку і убогу.
Вижила серед жорстких умов
Півночі, завдячуючи Богу.
Пелюстки я пестив голубі,
Згадував волошки сині в житі.
Принести хотів би я тобі
Квіти, мила, щонайкращі в світі.
О, чому так рідко дарував їх я вдома?..
Заважали справи.
Україні душу віддавав
І не для збагачення чи слави.
Так хотів я, щоб розквітнув край,
Став щасливим, вільним і багатим,
Жив у мирі...Пишний коровай
Щоб стрічав гостей у нашій хаті.
Щоб сховали в піхви ми шаблі,
Сіяли пшеничку і орали,
Щоб любов у діток до землі,
До країни рідної плекали...
А для тебе в серці я зберіг
Щире й самовіддане кохання,
Що не згасло між північних криг
В темних норах вічного заслання.
Зоре! Двох на світі я любив,
Це – тебе і неньку-Україну.
Я життя обом вам присвятив,
З цим коханням й на Голгофу йтиму.
Бог знахідку послав – звичайний цвях,
Тепер хоч маю дні чим відмічати.
Ніч – довга, проминає у думках,
А день короткий... У мої «палати»
Промінчик кволий іноді зайде
У гості, душу він теплом зігріє.
Згадаю тебе, серденько, ти де?
Чи отак само лютий вітер виє
Над хатою твоєю уночі?
Над ставом Місяць-молодик зоріє
І стогнуть на вербі старій сичі?
І гасне каганець, що ледве тліє?
Чи, може, небо зоряне, ясне
Й долівку сяйво Місяця мережить?
Чи згадуєш, кохана, ти мене?
Чим ти жиєш? І що тебе бентежить?
Я б вітром дикі відстані здолав,
Аби до тебе серцем пригорнутись,
Я б рученьки твої обцілував...
А замість цього свище вітер лютий
І бамкає на ближній вежі дзвін,
Відспівує мене живцем в могилі.
Молюсь за тебе... і встаю з колін,
Дарує Бог остані крихти сили.
0 Боже! Дай же вистояти сили
І до кінця пронести гідно хрест,
Роки неволі віру щоб зміцнили,
Щоб дух, як Фенікс, з попелу воскрес!
Щоб душу не зламали ні в’язниці,
Ні темні нори й мури крижані.
Я милості від жодної цариці
Не попрошу і не покаюсь, ні!
Хіба любов до України – злочин?
Хіба я винен, що душа, мов птах,
Свободи прагне, волі вона хоче.
Якщо ж вмирати — в рідних ковилах!
Обмиють тіло вранішнії роси,
Відшепчуть трави свій «за упокій»,
Віддзвонять дзвони лунко й стоголосо,
Далеких громовиць яскравий рій.
А жайворони в небі відспівають,
Вітри в очеретах відголосять
І зорі покладуть на лоб печать.
А матінка припала б до ікони,
Навіщувало б серце їй біду...
Отак мене мій білий світ схоронить.
Отак до Бога каятись прийду.
Не до царів, чи суддів, чи до ката...
Не буду о прощенії молить.
Коли душа від роду є крилата,
Вона сама у вирій відлетить...
А Бог такій душі гріхи простить...
Бог милостивий...
Олена МОКРОУСОВА.
(Друкується у скороченому варіанті).
Залишити коментар