Шевченкова "Криниця" Володимира ГанулічаКожному з нас дорогі стежини дитинства, яке завжди вабить, не дає забути росяних світанків. Де б ти не був, а до того села, де почув вперше мову мами, торкнувся босими ногами теплої землі, хочеться повернутися і почерпнути тієї дивної наснаги.
У передмові до збірника повісті і оповідань "Хуторянка" письменника Володимира Гануліча значиться: "Очевидно, секрет його творчості, насамперед, у тому, що написані вони (твори – авт.) на матеріалі, який стосується переважно рідних місць – мальовничого й заповідного Волинського краю".
Член Національної спілки письменників України, прозаїк, поет, пісняр, перекладач Володимир Гануліч, який нещодавно побував у Ковелі, а також у рідному селі Погіньках, дав інтерв'ю для газети "Вісті Ковельщини".
– Володимире Костянтиновичу, не забуваєте того краю, де минули дитячі літа. І в творчості, і в думках снується завжди тривожна ниточка ностальгії, що озивається то щемним спалахом у творчості, то здригнеться у спогадах. Чи не так?
– Не можу забути того краю, де провів миле і дороге дитинство.
– Перечитую "Хуторянку". Тут все нагадує мені село, людей, які там живуть. Особливо зворушливо написано про незабутні післявоєнні роки.
В одному з оповідань цієї збірки йде мова про лелеку Філіпа.
– В цьому творі я торкнувся щемливої теми зближення вдови Ганни з полоненим солдатом вермахту – лужицьким сербом Філіпом. Ця літературна історія породила велику життєву правду – після прочитання збірки лужицько-сербський поет Бено Будар назвав свого першого онука Філіпом. Він довго чекав на свого Філіпа. Чекав так, як щовесни чекала Ганна на лелеку – теж на ім'я "Філіп" з вирію, дорога з якого і до якого пролягала через Лужицькі гори.
– Є у Вас, Володимире Костянтиновичу, оповідання "Криниця". Як виник задум написати про давно минуле, що торкається Погіньок?
– У моїх творах постійно б'є пульс життя незабутнього, рідного села, "де цвітуть лілеї, де крислатий Місяць з піднебесся ронить у воду пір'я золоте…". Туди ж, на Ковельщину, доля привела молодого Тараса Шевченка, який мандрував Україною восени 1846 року у складі археологічної комісії. І про ці події я розповідаю в історичному оповіданні-версії про Тараса Шевченка "Криниця".
Окрім того, що я написав про Тараса Шевченка, ще підготував рукопис, в якому розповідаю про наймолодшого із родини Косачів – Миколу. Зібрати мені вдалося певний матеріал, документи. Я думаю, що про цю людину, яка продовжила рід Косачів, є що сказати.
– Володимире Костянтиновичу, у Вашому літературному "досьє" є чимало цікавих публікацій. Зокрема, Ви пишете не тільки прозу, казки, а й пісні, гуморески, виступаєте з публіцистичними матеріалами у пресі.
– У творчому доробку є й лірико-епічні поезії, де воєдино сплітаються в легкий гумор і настроєві ліричні сентенції. Як зауважують критики, цей особливий різновид поетичних текстів межує із поемою, баладою та ліричною медитацією. Казка – живе продовження традицій української літератури для дітей 30-х років. Цю традицію я стараюся зберегти.
– Пісенність у Вашій творчості має особливе місце?
– З 1997 року мої пісні неодноразово звучали на українському радіо й телебаченні у виконанні авторки музики Юлії Кадир. За пісні "Я ще вернусь" та "Полотно" на мої слова співачка удостоєна звання лауреата на міжнародних конкурсах української пісні "Золоті трембіти" та "На хвилях Світязя".
Крім цього, я став дипломантом конкурсу Всеукраїнського фестивалю гумору та сатири "Вишневі усмішки".
В журналі "Літературний Львів" вміщено ряд рецензій, матеріалів на літературні теми. Зокрема, відгук на вертеп Ігоря Павлюка, за сценарієм якого поставлено у Муніципальному театрі Львова виставу "Вертеп". У Ігоря Павлюка і слова, і персонажі – свіжі, сучасні, земні. До речі, цей автор у певний час починав свою журналістську діяльність на сторінках газети "Вісті Ковельщини".
– А все ж, Володимире Костянтиновичу, у Вас раніше було інше захоплення. А літературою "зайнялися" пізніше. Як це можна пояснити?
– Звичайно, писати почав давно. Тягнувся до слова ще в шкільні роки.
Якщо торкнутися своєї трудової діяльності, то скажу, що у 1957 році закінчив середню школу в селищі Голобах, працював у колгоспі, навчався на механіко-математичному факультеті Львівського держуніверситету. Після його закінчення скерований на наукову роботу в інститут машинознавства і автоматики АН УРСР у Львові.
У 1975 році перейшов на викладацьку роботу у Львівську політехніку. Я – кандидат фізико-математичних наук, доцент, автор понад тридцяти наукових праць з термопружності та механіки суцільного середовища. Так би мовити, поєднав точну науку із творчістю.
– Дякую Вам за розмову і бажаю творчих успіхів на літературній ниві!
Розмовляв Степан СКОКЛЮК.
Залишити коментар