Сторінка літературно-мистецького товариства «Творчий світ»В ці весняні березневі дні святкують дні народження члени "Творчого світу", колеги по перу: Людмила ВЛАСОВА, Ігор ВИЖОВЕЦЬ, Світлана САНДАР.
Колектив літературно-мистецького товариства вітає іменинників і бажає:
Нехай натхненний і весняний настрій
Примножують тепло, добро, любов.
Хай сміх і радість будуть гостем частим,
І хай здоров'ям не обділить Бог.
Достатку, щастя, злагоди, розмаю,
Хороших друзів, відданих дітей.
Нехай в житті ще довго не минає
Пора, коли співає соловей!
Хай Ваші пера не ржавіють ніколи!
Дякую газеті "Вісті Ковельщини" за рубрику "Творчий світ", де можна познайомитись з творчістю місцевих поетів. Звичайно, не всі захоплюються поетичним словом. А жаль. Поетичні слова – це слова зцілення душі, серця і розуму.
Як можна не читати поезію відомого, ще молодого духовного наставника, священика церкви Миколая Чудотворця із с. Колодяжного Івана Оринчака? Його смиренний погляд вже засвідчує про поетичну душу і високу духовність.
Так, він не шокує у своїй поезії висотами технічної революції і сучасного дизайну, а говорить:
Простелю я долівку із глини,
Хоч і чую: "Який примітив!".
А земля забирає в людини
І нелюдськість, і весь негатив…
А щодо поезії Олени Мокроусової, то таке враження, що вона особисто побувала на Запорозькій Січі і достеменно була знайома з самим отаманом Петром Калнишевським. Всі його дні і роки життя – в її поетичному слові.
Зворушливі слова любові і кохання ми читаємо у віршах Віри Семеній, Ігоря Вижовця, Світлани Сандар. Адже кредо життя кожної людини це – любов. Безмежна любов тільки надихає на хороші справи.
"Ти – подих мій і ти – моє життя,
Яке це щастя, що тебе знайшла".
(Світлана Сандар.)
"Без тебе я – не я, й порожня ця земля.
Любов не має меж, ані віку, ні кордонів".
(Ігор Вижовець).
Шановні мої поети:
Пишіть, творіть і знайте,
Вразливі душі не минайте,
Хто любить поетичне слово,
Тому завжди усе цвіте довкола.
Галина ГУСАК,
ветеран культури.
Цілую руки мамині невтомні,
Вклонюсь низенько неньці дорогій
І, як в дитинстві, ніжно пригорнуся…
За все, що маю, дякую я їй.
За тиху й ніжну пісню колискову,
За ласку й щирість у її душі,
За синій вечір, що прийшов тихенько
І сів перепочити на межі.
Я перейму від тебе, моя рідна,
Все те, чому мене навчала ти.
Я знаю, що в часи негоди й лиха
В своєму серці завжди прихистиш.
Переболить не раз душа в матусі,
Збіжить сльоза зі зморшклої щоки,
І знову я, немов мала дитина,
Тулюся до пошерхлої руки.
Прости за те, що часом нишком зрониш
Сльозу старечу в хусточку вночі.
Нехай любов твоя ще не згасає,
Горить яскраво, мов вогонь в печі.
Не раз, не два боліло її серце,
Вона ж зуміла всіх теплом зігріть.
Мабуть, нема нікого більш у світі,
Хто б міг, як мама, завжди нас любить…
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Про це усі газети написали:
Отак і так – знайшлося немовля,
Нещасне на морозі замерзало,
Покинуте... Гойднулася земля
Від кривди нелюдської і від болю:
"Зозуле, де ти? Забери дитя!".
...Коли батьки не повертались з бою,
Нас матері не клали на сміття.
Хоч не було в що одягти сиріток,
Не мали хліба, дім згорів дотла,
Горнула кожна ненька своїх діток
До серця, до родинного тепла.
Коли голодомори лютували,
Хіба отак чинили матері?
Останні крихти їжі віддавали,
Щоб силоньки додати дітворі.
Чого ж тобі тепер не вистачає?
Держава допомогу надає...
За що, скажи, кровиночку караєш
І нівечиш її життя й своє?
Син виросте. Його зігріють люди.
А ти, втомившись від земних утіх,
У "Ключовий момент" писати будеш,
Проситимеш прощення за свій гріх.
Якщо і зможе син тобі простити,
То назавжди залишиться вина.
І як же будеш із гріхом цим жити?
Подумай, безталанна голова!
Допоки молода ще і вродлива –
Усе тобі сьогодні ніпочім.
А станеш, як голубка, сива-сива, –
Затужиш гірко: є ж у світі "він".
Згадаєш ту страшну, лиху годину,
Як клала в сумку клітчасту колись
Беззахисну малюсіньку дитину,
Свою кровинку... Жінко, повернись!
Чи юна ти, чи в зрілому вже віці –
В своє життя цю драму не впусти:
Великий гріх, як зрадиш чоловіка,
Ще більший – як дитину зрадиш ти.
Олена ЧАБАН.
До щастя йшла я стежкою стрімкою,
Заквітчана вінком рожевих мрій…
Злітала ввись хмаринкою легкою,
Рятуючись від зраджених надій.
А десь йшов ти… І щастя так хотілось!
Душа жадала справжнього тепла…
Та ми чомусь з тобою не зустрілись –
Весна тоді для інших розцвіла.
Вінок зів'яв на перехрестях долі,
А синій птах то падав, то злітав…
Душа скресала важко так, поволі…
Якось жила… І ти цього не знав.
Літа-роки пробігли-промайнули.
Та серце завмирає, як колись…
Як жаль, що ми з тобою розминулись,
В одну дороги наші не зійшлись!..
Дивна магія імені, світла й прекрасна,
На світанку розбуджена сяючим днем,
Серцем зіткана з променів сонячних ясних,
Запалає вночі життєдайним вогнем...
Чи ж хто тайну одвічну колись розгадає,
Чом тріпоче душа, мов сполоханий птах?
Завмирає бентежно, то ніжно лунає
Пісня імені мого в тебе на устах…
Коли в зболенім серці згасатиме день
І криваво ховатися стане за обрій,
Воскресай з попелищ незабутніх пісень,
Тих пісень, де удвох нам було колись добре.
Як самотнім дощем знов ридатиме ніч,
А душа й восени все ж чекатиме дива,
Про мене ти згадай, в свою долю поклич –
Ми з тобою, мій любий, ще будем щасливі!
Поцілунком про все я тобі розповім
І тривоги твої вмить за вітром розвію…
Стану пізнім, жаданим натхненням твоїм
І ясною зорею у мить безнадії…
Олена ПРАДІЙЧУК.
Світе мій, о світе милий,
Не схололи ще могили,
Рука ката знов вернулась,
Небо хмара затягнула.
Чорні круки над землею.
Глянь, Тарасе-Прометею:
Волю хочуть в нас забрати
І стравити брат на брата.
Ну скажи, чому, мій Боже,
Землю нашу ворог топче,
Наче звабу між світами,
Рвуть її уже віками.
Бідна ти, країно-мати!
Скільки ж будуть розпинати
Твій народ, твоє коріння?
– Боже, дай усім терпіння!
Та від роду і до роду
Дай же мудрості народу.
Ти, Могутній і Єдиний,
Збережи нам Україну!
Усе єство моє волає!
Я плачу, в розпачі ридаю!
А серце крається від болю...
Вони загинули за волю!
Щитом стояли на Майдані,
Щоб скинути важкі кайдани,
За честь, за гідність, світлу долю.
Вклонімося їм долу!
Небесна Сотня! Правди діти!
О, як хотілося їм жити,
Лелек у небі зустрічати,
Радіти дітям, онучатам.
Любов жила в них, і надія,
Великі задуми і мрії.
О, як же міг ти, супостате,
В таких людей життя забрати?
Прийми їх душі, Святий Боже,
Відкрий врата їм в Царство Боже –
Синам і донькам Батьківщини,
Що полягли за Україну...
Палають свічі на Майдані,
Зірвалась зірка на світанні,
І море сліз по всій країні –
Це в горі плаче Україна.
Боровсь за правду, Майдане!
Життя за це було віддане,
Терпіння чаша пролилася,
Рікою кров людська
Захистком щит був дерев'яний,
Та дух великий в них не в'янув.
В таких беззахисних стріляти –
Це ж треба серця вже не мати!
Питаю в тебе: "Чуєш, кате?
Чи ж породила б тебе мати,
Якби їй дано було знати,
Що будеш в брата ти стріляти?".
І скільки в світі будеш жити –
Цю кров людську із рук не змити.
Впаде цей гріх за смерть невинних
Твоїм нащадкам безневинним.
Народе мій! Великий, сильний!
Усе здолаємо ми спільно.
Ми – сестри, браттяв Україні.
Любов між нами хай не згине!
Віра СЕМЕНІЙ.
Залишити коментар