«Прислухаюсь до неба й землі»У її серце, як і кожного з нас, стукає гірка доля рідної країни. Бо хіба на таке заслужила наша ненька-Україна? Ось це і тривожить душу поетеси Олени Мокроусової з Ковеля, яка свої думки виклала у нещодавно виданій книзі "Прислухаюсь до неба й землі".
У першому розділі "О, мій світе!" автор передає щемливі спогади про своє дитинство, яке, фактично, було у всіх читачів старшого покоління. Крізь призму серця проходить спомин за спомином: кожна стежина, кожна дорога рідна людина, бабусин, спечений в печі на капустяному листку, хліб, матусина безсмертна молитва, кожна грудочка землі…
Головною ідеєю віршів розділу "О, істино, де ти?" є віра в те, що любов врятує світ. Сьогодні часто чуємо, що краса врятує світ. А головне — це краса душі. В чому ж полягає вона? Мабуть, у любові, бо коли людина любить, то вона стає красива душею і тілом. А ненависть її спотворює, тоді людина може піти й на злочин.
Чому одні умруть — не зрадять,
А інші — юдами стають?
Таке запитання ставить автор у вірші "О, Бога ради…".
Ряд поезій Олена Мокроусова присвятила видатним українцям – Василеві Стусу, Іванові Франку, Олені Телізі, Назарію Яремчуку, Соломії Крушельницькій та ін.
Про себе ж автор каже:
Чому пишу — сама не знаю,
Але без слова я вмираю.
Ним дихаю, ним дорожу,
Ним душі інших ворушу.
І ще рядками поезій Олена Георгіївна передає свої почуття, переживання, своє ставлення до життя:
В осінь спокійно іду…
Так починається старість…
Треба вміти прощати усім.
А перед ким винувата сама — забуття нема…
Це солодке щастя — світ любити,
Кожну його мить…
За те спасибі долі, що дала,
Можливо, крихти, але й тим багата,
Що я нікому не бажала зла
І біль свій не навчилась віддавати.
"Люби мене" — останній розділ книжки. Хоч були й миті кохання, і розлуки, й розчарування та втрати, але те святе й найвище почуття, що захоплює, несе в незвідані далі, підносить до небес, надихає, — як найдорожчий скарб, як свято живе в душі і не вмирає, і з ним легше жити, боротись, стверджує поетеса.
Насамкінець у книзі подана поема "Северин Наливайко", де з болем згадує автор про те, як у 37 років конав у муках, коли його четвертували у Варшаві, Северин Наливайко — великий син українського народу. Це було 11 квітня 1597 року, але історія переплітається в поетеси із сьогоденням та не дає нічого забути.
Із задоволенням прочитала цю книжку поезій, які зачепили і моє серце.
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар