"Творчий світ"Сьогодні, шановні читачі, я представляю Вам обдаровану Богом поетесу і митця Лесю ЧЕТВЕРОУСОВУ, члена літературно-мистецького Товариства "Творчий світ" (на знімку).
Народилась пані Леся на мальовничому хуторі поблизу с. Перевал Турійського району. Тут закінчила школу. Звідси її життєва стежина повела на навчання в Сумське художньо-ткацьке училище. Якраз під час навчання прийшла до неї Муза. Мабуть, тому, що серце тужило за рідною стороною і за своїми близькими.
Перший вірш мав назву "Краю Волинський". Пізніше, коли прийшло велике почуття, народилися поезії про кохання, потім – про природу і патріотизм. На даний час має поезій на цілу збірку.
Ще хочеться добрим словом згадати пані Лесю як митця. Малює з раннього дитинства. Має в своєму доробку більше 20 картин, написаних олією, пастелями, акварелями. Багато її картин – уже в приватних колекціях України, Польщі та Німеччині.
Натхнення Вам, пані Лесю! Хай ніколи не покидають Вас ваші Музи!
Віра СЕМЕНІЙ,
голова літературно-мистецького Товариства «Творчий світ» Ковельщини.
У степу широкім висока могила,
А кругом байраки, кручі над Дніпром.
Запорожці в шапках землю наносили,
Сплять там побратими тихим вічним сном.
І зірки холодні тут із високості
Пильно задивились на нашрідний край.
Звідки в українців ціле море злості?
Звідки ця ненависть? Нікого й спитать.
«Східняки» і Захід – обніміться ж, браття,
Всі ми одне ціле – українці ми.
Хай же запалають злагоди багаття
І не буде кривди й горя між людьми!
Україно моя, рідна земле моя,
Мій нещасний, згорьований краю,
Піднімися з колін, стан гінкий розігни,
Піднімися з колін, я благаю.
Скільки будуть кати в твоїм лоні лихі?
Скільки кров твою будуть вже пити?
Скільки будуть іще і глухі, і сліпі
Твої лихом вколисані діти?
Ми триста літ були в ярмі,
І "малоросами" нас звали.
На нас і сіяли, й орали
Росії "братньої" сини.
«Наш старший брат нехай жиє!
Нехай жиє», – ми всі кричали.
Жує тихенько наше сало
І кров тихенько нашу п'є.
А наші діти хай ідуть
В Афганістан, Чечню, Анголу,
І хай чуже встеляють поле,
Нехай там голови складуть.
В холодних трунах з тих полів
Нехай вертаються додому.
І тужать хай над ними вдови,
Й сивіють коси матерів.
Ви знову хочете туди?!
В цей "рай", в чужу холодну хату?
Та не діждешся, «старший брате»:
Ми – вільні, вільні назавжди!
Сниться хутір мені, білобокі хатини,
Ті вишневі садки і широкі поля.
У волошках жита і ромашки в долині,
Найрідніша для мене є волинська земля.
Там кукіль у колосках, а над пралісом синім
Небо, землю обнявши, заплаче дощем.
Над полями громи споконвіку й донині,
А у серці незвідані туга і щем.
Сниться знову трава, що лягає в покоси,
І стежинка, що губиться десь в чебрецях.
Дзюркотіння струмка і верба при дорозі
Проводжають мене на широкий цей шлях.
І барвінку розмай, і червона калина,
Сонце, вмите росою, цілує вікно.
Тут сідала за стіл вся велика родина.
Все залишилось в снах – не забулось воно.
По тернистих шляхах мене доля водила
Та вертаюся знов до порога свого.
Цю біленьку хатину забути несила –
Калинову колиску дитинства мого.
Я думками до тебе крізь простір,
Я душею до тебе – крізь даль.
Я дощем упаду з високості,
Щоб спинить твого серця печаль.
Я до тебе – крізь хмари і вітер,
Через ночі, роки і віки.
Я промінчиком сонячним тихо
Доторкнусь до твоєї щоки.
Цвітом яблуні, чистим і білим,
Я дорогу тобі простелю.
І скажу тобі тихо, несміло,
Прошепчу тобі тихо: "Люблю!".
Леся ЧЕТВЕРОУСОВА.
Понад усе — Ім'я Моє:
Воно у хмарах виграє,
Воно у просторі дзвенить
І наближає вічну мить.
Воно, як доля у борні
І перемога на війні,
Як клекіт в небі журавля,
Що прилітає звіддаля,
Що знає до оселі шлях,
Де вічні гнізда на дахах,
Які з весняної пори
Чекатимуть вже дітвори.
Щоб ожила Вітчизна знов
І панувала там любов,
Яку Отець хотів вам дать.
Моє Ім'я – це благодать.
Оля ШЕВЧУК.
Ніжно-ніжно, потихенько
Розкриває крила,
Вилітає з гнізда неньки
Птаха норовлива.
Полетіла, не прощалась,
Лиш сяйнула в небо:
" Не хвилюйся, мамо мила,
Буде все, як треба!".
Чи ж було те, не було –
Повернулась доня.
Розправила свої крила,
Сіла на осонні.
От і ми, як тії птахи,
Розлетілись зрання.
Повертаємось до мами
Тільки в час смеркання.
Тож літайте, діти-птахи,
У далекім краї,
Але завжди повертайтесь:
МАМИ вас чекають.
Інна МИХАЙЛОВА.
Твої очі – морська глибина,
У яку я так мрію пірнути,
А кохання – молитва німа,
Що лиш серцем можливо почути.
Твої очі – небес височінь.
Зазирнути б туди – не пропасти.
А уста, як троянди, горять,
До яких я так хочу припасти.
Твої очі – це мій океан.
Мене з нього ніхто не врятує.
Наша зустріч – щасливий роман.
Тільки серце моє чи почуєш?
Твої очі печуть без вогню,
Пропікають, пронизують серце,
Я собі не належу, так я люблю!
Бо в душі — твої сині озерця.
Твої очі — омрійливий сон,
Чи примара якась, я не знаю.
А, можливо, — це долі перон,
На якому кохання стрічаю.
Твої губи – жагучий нектар,
Як же хочу його я напитись!
Лиш хвилинку, миттєвість. А там
В нескінченності ладен згубитись.
Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
Я не відходила від Бога,
Хоч не заходила до церкви,
Ніде не ставила свічки.
І не страшна, і не убога,
І не пихата, і не жертва…
Бо світ записаний – гнучкий!
Його всі крутять, мов ту кулю,
Стрибають літери з наказу!
Одна молитва є свята!
Вона по рівній справно рулить
І довезе тебе щоразу,
Ранозагойниця ота!
Її промова все очистить,
Розвіє хмари – чорні думи!
Вона нам – Господа рука!
Чи сліз шкодуємо намисто –
Перлини чисті впали, нумо,
Зберемо, праця не важка.
А у душі – тепла доволі,
Бери й ділися – не скінчиться,
Початок десь, немає дна.
Проси не тільки цукру й солі,
А пий колодязьну водицю,
Бо ж у молитві – глибина!
Олена КАМІНСЬКА.
Українська земля, українська родина –
Найцінніше, що є у моєму житті.
Рушники українські й квітуча калина,
Неозорі пшеничні лани золоті.
Тут ромашковий рай у поліських долинах,
Тихо шепчуть ліси про красу і любов.
І чарує мене тиха даль журавлина,
Квітне серце моє від бузкових розмов,
Де духмяний полин – древній символ любові
Будить пам’ять віків родовід берегти.
Дух козацький живе в українському слові,
Безкінечно чарують пісень береги.
В розмаїтті смарагдів – моя Україна!
Колір Сонця і неба в знамені її.
Край привітний, де мова звучить солов’їна –
Вічна пристань любові у серці моїм.
Валентина КЛЮНТЕР.
Люблю тебе, моя ти Україно,
У мене ти, як матінка, – єдина.
Красива ти пахучими садами,
Зеленими лісами та горами.
О, Україно, мій квітучий раю!
Своїм я серцем біль твій відчуваю,
Молю у Бога долю тобі кращу,
Щоб жив народ у мирі і у щасті.
Моя ти нене, рідна Батьківщино,
Хай над тобою пісня завжди лине,
В великій шані буде рідна мова,
Льонами зацвіте земля ця знову.
Живи завжди, моя ти Україно!
У всі віки будь вільна, неподільна,
Будь сильна ти, шанована, багата
Й нікому не дозволь себе топтати.
Віра Семеній.
А ты знаешь о том, как душа может плакать,
Собачонкой оставленной тихо скулить?
Можно словом до крови ее исцарапать, —
И словами от боли навек исцелить?
А ты знаешь, как раны в душе кровоточат,
Умирает надежда без веры, любви?
Крик никто не услышит в кромешной тьме ночи,
И никто не придет, сколько ты не зови?!
А ты знаешь, как Солнца душа может жаждать
И стремиться навстречу рассветным мечтам,
Чтобы самой счастливой проснуться однажды,
Улыбнуться рассыпанным в поле цветам?
Если знаешь ты это и сам все изведал,
Ты ко мне, человек, непременно придешь…
И скорбящей душою, всю боль исповедав,
С моей хрупкой душой вновь покой обретешь…
Елена ПРАДИЙЧУК.
Усе чуже в краю чужому,
Чужі дерева, сніг, земля,
Чужі тут люди, їхня мова,
Усе чуже – чужа і я.
Все лину серцем в Україну,
Бо рідна там моя земля,
Мій рідний край, зелені луки
Думками бачу я здаля.
Мережить прожилки воднисті
Озер та рік, а Сонце в них
Золотить хвильки і плюскоте
І вітер грається у них.
Душа народу у цім краї,
У пісні щирій, що звучить
Понад полями і лісами:
Лиш згадка ця – щаслива мить.
Страждає край мій, виживає,
З ним доля зв'язана моя.
Там все моє, моє і миле,
Мій рідний краю – сутність моя!
Світлана ПЕЛИП.
Товариство "Творчий світ" вітає своїх колег-поетів з днями народження, які вони відзначили у квітні: Ольгу Шевчук; Валентину Клюнтер; Олену Камінську.
Міцного здоров'я Вам, любі друзі, сповнення творчих задумів, натхнення і незгасного поетичного вогника!
Залишити коментар