Сторінка літературно-мистецького Товариства «Творчий світ»Олена Прадійчук народилася 17 липня 1963 року в селищі Азовське Джанкойського району Кримської області. Згодом батьки переїхали на Волинь, звідки були родом. Саме в краю голубих озер пройшло її босоноге дитинство, минула квітуча юність, тут і надалі зустрічає вона кожний новий день.
Любов до художнього слова прокинулась у ранньому дитинстві. Як згадує її мама, вже в 4 роки дівчинка дуже добре читала дитячі книжечки, навіть журнали були їй під силу. Загадковий світ слова завжди бентежив душу, не минуло це захоплення і дотепер.
А ще в серці жила любов до дітей. Тому 1980 року, після закінчення Ковельської СШ № 3, пані Олена пішла працювати в школу, заочно навчаючись на філологічному факультеті Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки. З 1985 року і до сьогоднішнього дня працює вчителем світової літератури та російської мови (а з 2003 – і основ християнської етики) в загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів смт Люблинця, навчаючи юних любити те, що близьке її серцю – Слово.
Вірші почала писати у 80-их роках. Тематика поетичних творів пані Олени – різноманітна. Все, що хвилює душу, знаходить відображення у її поезіях. Окремі вірші та їх добірки друкувались у місцевій пресі та в колективній збірці «Дощу краплини золоті», виданій 2003 року у видавництві «Надстир’я» (м. Луцьк), а також у фаховому журналі «Всесвітня література в середніх навчальних закладах України»
(№ 5, 2009 р.).
Творчого натхнення Вам, пані Олено, наснаги, великих задумів і досягнень!
Віра СЕМЕНІЙ,
голова літературно-мистецького Товариства «Творчий світ».
Я прокинусь тоді,
Коли зорі згасатимуть в тиші,
Коли Сонечко зблисне,
Мов ниточка диво-вогню.
Саме там, де завжди
Вітерець сонні квіти колише,
Нову зустріч призначу
Прекрасному юному дню.
Я йому посміхнусь
І збентежено буду мовчати.
Він і так зрозуміє,
Чому я до нього прийшла.
Лиш для мене в цю мить
Соловейко знов буде співати,
Щоб любов в моїм серці
Не гасла, а вічно жила.
Найдорожчі скарби
Принесе мені день цей в дарунок:
Дивні квіти сплете він
В чудовий пахучий вінок.
Заворожена всім,
Спрагло питиму їхній я трунок,
Милуватимусь блиском
Тремтливих росинок-зірок.
З днем я вдаль полечу
На хмаринках біляво-грайливих,
А у сонячній зливі
Побачу величну красу.
Я додому вернусь
Найбагатша, спокійна, щаслива,
І в молитві подячній
Творцеві хвалу вознесу.
У сяєво небесної блакиті
Хлібів достиглих золото вплелося.
Два кольори ці славою повиті,
Бо скільки пережити довелося!
Боролася віками ти за волю,
Й гаряча кров – краплинами калина –
Нас кликала у бій за кращу долю,
Щоб не змовкала мова солов’їна.
Нагадують горбочками могили
Й зажурені берізки над хрестами,
Як нищили нас, голодом морили,
Та Сонце завжди сходило над нами.
Хоч недруги готують знов кайдани,
Ніколи ти не станеш на коліна.
Весна оновлення таки настане,
І зацвіте ще вільна Україна!
Лину серцем завжди
У чудовий і тихий куточок,
Де дитинства мого
Незабутні лишились стежки,
Де краплинки роси
На світанку п’є кожен листочок,
Соловейко в гаю
Будить піснею світ залюбки.
І донині люблю
Наодинці з собою побути,
Загубитись якось
Серед тиші дрімучих лісів.
І, як юним колись,
Себе знову щасливим відчути,
І забути про все,
Посміхаючись дивній красі.
Там із давніх-давен
Гомонять із вітрами рокити.
А довкола усе –
Свідки смутку мого і думок…
Як приємно було
Між житами мрійливо ходити
Чи коханій своїй
Із волошок сплітати вінок!
Ще і досі стоїть
У садочку вишневому хата,
Де чекають гостей
Тато й мама старенькі мої…
Хоча місто туди
І не хоче мене відпускати,
Моє серце повік
В дорогому куточку – селі.
Ти мене не чекав. Я прийшла несподівано…
Попросилась несміливо в долю твою
І, мов пісня нова, ще ніколи не співана,
Забриніла в тобі… І щаслива стою
Від отого, лиш поглядом, ніжного дотику,
Тих останніх надій і несказаних слів,
І сліпого – від Сонця – осіннього дощику,
Мрій моїх, що здійснити їх ти не посмів.
Немов тінь, за тобою тихенько ходитиму,
Примощусь на краєчку твоїх я думок…
Всі зітхання твої і тривоги любитиму,
Берегтиму твій сон, кожен ступлений крок…
Ти мене не чекав. Я прийшла без запрошення…
Ти ж пробачиш мені цю провину мою?..
У минуле стежки забуттям припорошені –
Я твій світ незбагненний, твій подих люблю…
Коли земля прокинеться весною,
І чути лагідний пташиний спів,
Коли милуюсь дивною красою,
Я згадую тоді Творця світів.
Я згадую Тебе, Всевишній Боже,
За цей прекрасний світ, що Ти створив,
За те, що споконвік своє творіння
Ти вічною любов’ю возлюбив.
А коли літо в гості завітає
У затишок заквітчаних лісів,
Коли хліба колишуться безкраї,
Я дякую тоді Творцю світів.
Я дякую Тобі, Всевишній Боже,
За цей прекрасний світ, що Ти створив,
За те, що споконвік своє творіння
Ти вічною любов’ю возлюбив.
Коли осіннє золото вмирає,
Бринить прощальна пісня журавлів
І тихим смутком в душу зазирає,
Я славлю і тоді Творця світів.
Я славлю лиш Тебе, Всевишній Боже,
За цей прекрасний світ, що Ти створив,
За те, що споконвік своє творіння
Ти вічною любов’ю возлюбив.
Коли ж узимку все навколо сяє
Від чистоти незайманих снігів,
Тужливий вітер прихистку шукає,
Вклоняюсь я тоді Творцю світів.
Вклоняюсь я Тобі, Всевишній Боже,
За цей прекрасний світ, що Ти створив,
За те, що споконвік своє творіння
Ти вічною любов’ю возлюбив.
Олена ПРАДІЙЧУК.
Над зарослим ставом теплою весною
Кущ калини у цвіту звис над водою…
Покатий місточок в береги вчепився
І ніяк не може стягнуть їх, втомився.
Милий соловейко на квітучій гілці
Затягнув «тьох-тьох» тут, немов на сопілці.
М’яко сутеніє. Туман по ставочку
Тихою ходою іде до місточка,
Взявшись там за руки, парочка стояла,
На перший цілунок з ваганням чекала.
Та туман підходить, холод наганяє,
Пригорнуть дівчину хлопця заставляє.
Тьохнув соловейко у вітах калини,
Тьохка серденько в хлопця та дівчини.
Ніченька сповила у темінь ставочок,
Тільки пара чомусь не лиша місточок.
Й не лиша до рання свій спів соловейко,
Мабуть, і у нього радіє серденько.
Гей «тьох-тьох»,
Гей «тьох-тьох»!
Микола БІЛЬШЕВИЧ.
В думках крокую містом крізь століття
Данила Галицького бачу я полки.
Були тут велич слави й лихоліття,
Коваль кував підкову навіки.
Тут зупинився князь Данило в тузі,
Побачив дивний вогник серед поля.
Дрімали вої – щирі його друзі,
Приспала їх звитяг нелегка доля.
Стояв коваль кремезний над горнилом,
А князь угледів в нім незламну волю,
Почув в розмові він з Данилом:
«Ти викуй меч й підкову нам на долю».
Горіли в небі зорі променисто,
Данила срібний кінь посеред ночі,
Двосічний меч виблискував іскристо,
Кувались в кузні сторінки пророчі.
Було це на узліссі, чи в долині,
Ніхто не зможе, друзі, пригадати,
Але від того часу і донині
Це місто треба Ковелем нам звати.
Коваль писав нам древній той літопис,
Йшли з перемогою Данилові полки,
Друковані рядки, а, може, пропис
Про рідне місто я гортаю залюбки.
Летять над славним Ковелем століття,
Там грає плесо Турії – ріки,
Де липа розпустила зелен-віття,
В ніч на Купала падають зірки…
Григорій ШВОРАК.
Гадаєш, ти – мій сум? Аж ні!
Давно блукаєш псом бродячим,
Скулиш над прірвою, неначе
Листа в минуле шлеш мені…
Невпинним кроком час ішов
До нас – від нас, та стих надовго…
Ковтав слину на голі ноги
Ти враз-ураз… А де любов?
І спритні ніжки бігли десь,
До когось іншого хоч в пекло,
Бо там – вогонь і мачо-дехто
Був хоч на мить, та мій увесь!
А ти – лиш спогад, п’ять хвилин,
Не більше з теплого клубочка,
Коли моя нічна сорочка
Ховала долю – спільний син.
Олена КАМІНСЬКА.
Світанкова і чиста, як в лузі роса,
То співоча, а то урочиста.
Мелодійність твоя у віках не згаса,
Рідна мово моя промениста.
Ти – як шепіт дібров, як гірський потічок –
Материнська, дзвінка, колискова.
Як прозора вода у слов’янських річок,
Дивовижна моя рідна мова!
Як могутній Дніпро, як Карпатські плаї,
Як томливі луги вересові,
Ллється мудрість рікою від предків моїх
В солов’їній чаруючій мові.
Тож повік не згасай, процвітай, як жита,
На теренах моєї країни.
Бо основа трипільська твоя золота –
Символ щастя й добра України.
Валентина КЛЮНТЕР.
Молюсь за дочку і за сина,
Молюсь за віру я святу,
Молюсь за неньку–Україну,
За свій народ, його мету.
Ми переможем! Ми всесильні!
Неправда те, що не змінить,
В своїй країні будем вільні.
Усе здолаєм – прийде мить.
Прокиньтесь! Вже не треба ждати,
Й озирніться: з ким Ви повелись?
І переміни з себе розпочати,
Щоб краще нам жилось колись.
Розбийте в душах зло, ненависть,
Відчуйте серцем чужий біль.
Хай тільки Бог у світі править.
Молімось люди – звідусіль!
Раїса МАРЧУК.
Умолкли музы в грохоте орудий,
От злости стерлись зубы до корней,
Высокообразованые люди
Недалеко ушли от дикарей.
Дерутся за всевластия высоты,
Под маскою приличия при том,
«Любители Отчизны», «патриоты»,
Народом прикрываясь, как щитом.
В овечьих шкурах выстроилось строго,
Антихриста несметное число,
Всегда рядились в праведности тогу
Кощунство, лицемерие и зло.
Но многолика правда, однобока,
Единства не добиться нам вовек,
Не выклюет собрату ворон око,
Но может – человеку человек.
И ненависти грозное цунами
Поглотит в хладнокровии без слез,
Пока любви не будет между нами,
Что завещал Господь Иисус Христос.
Войны братоубийственные тропы
Ведут ко преисподней прямо вниз,
Приверженцы России и Европы,
Цените человеческую жизнь.
Чтоб не стыдиться прошлого в итоге,
Позора избежать в конце пути,
Понадобится нам совсем немного,
Всего лишь Божью Заповедь блюсти:
«Да любите друг друга».
Федір САВЛУК.
Люблю я пити воду з джерела,
Якою пригоща мене земля.
А наші хлопці тоді в Афгані
Від спраги навіть лизали скелі.
Росили кров’ю землю не свою,
Пекельну ту, солону і чужу.
…Враз – вибух і великий спалах…
Сім діб він повз, ховався в скелях.
Втрачав свідомість, розуміння,
Спивав росу з трави, каміння.
Ця грудка м’яса – невже людина?
Простий хлопчина з України.
…Доповз, добрався. Ось, врешті, і свої.
Все в пам’яті проносяться бої…
Невже?.. Вдихнув і впав у небуття
Юнак, який не бачив ще життя.
А бідна мати посивіла,
Все плакала та голосила…
Та поки хлопця рятували,
Чужеє тіло рідні поховали.
То ж, провалявшись рік у шпиталі,
Юнак з’явився у селі.
Раділи всі і дивувались,
А мати сина цілувала…
Де ж наречена?..
Чужа дружина
Такого ж воїна з Афгана.
Та то пусте! Живий, і слава Богу,
Хоч душу зранив, ще й втратив ногу,
Та на одній доплигав на могилу
Свою!.. Згадав Афган і гори, схили,
Якими “накормили” досхочу,
І за полеглих запалив свічу.
Валентина МОСТОВИЧ.
Тут Сонце не таке,
Повітря, вітер, небо.
Трава не так росте,
Гілля чіпляє небо.
До сходу Сонця плах
П’є з лісу душу його.
І листям тоді ліс
Взиває до Святого…
І молиться земля
Блаженна під росою.
Здається, що Маля
Тут з Матір’ю Святою.
Інна МИХАЙЛОВА.
Ми любим свою Україну прекрасну
І мову її, що, мов пісня, бринить,
Любов в нашім серці до неї не згасне,
Без рідної мови нам тяжко прожить.
Бо кожнеє слово – то чисте джерельце,
З якого п’ємо ми цю воду завжди.
Без тої води скам’яніє в нас серце,
І важко нам буде без тої води.
Як квіти у світі не зможуть ніколи
Без Сонця й водиці цвісти і рости,
Так само й людина без рідної мови
Не зможе в майбутнє ніколи ввійти.
Любіть рідну мову свою веселкову,
Ця мова прийшла від батьків і дідів,
Живе вона в казці, живе у діброві,
Живе в нас вона уже довгі віки.
Бо мовою рідною ненька співала,
Коли ми в колисці лежали малі.
І вдома, і в школі нас завжди навчали,
Що мова – святеє, що є на Землі.
Шануймо ж цю мову і справді чудову,
Її крізь століття до нас принесли.
Ця мова – не слово, а доля народу,
Якою повинні гордитися ми.
Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
«Творчий світ» вітає своїх колег по літературній діяльності з днеми народження: Івана Оринчака, Ніну Федорук, Олену Чабан, Валентину Мостович, Ніну Шугніло, Петра Андрейчука.
Здоров’я Вам, шановні колеги, творчого натхнення і творчих звершень!
Залишити коментар