Став взірцем служіння Богу та суспільствуБіографічна довідка
Митрополит Володимир (в миру – Віктор Маркіянович Сабодан) народився у 1935 році в селянській родині у Марківцях Хмельницької області. Він був четвертим, наймолодшим сином у батьків.
В надскладних умовах державного богоборства мати Віктора зуміла змалку прищепити своїм дітям тверду віру і любов до храму. Вже у дев'ятирічному віці майбутній митрополит стає вівтарником у сільській церкві.
Після закінчення середньої школи продовжив навчання в Одеській духовній семінарії, а пізніше – в Ленінградській духовній академії, яку закінчив у 1962 році зі ступенем кандидата богословія.
На той час Віктор вже прийняв чернечий постриг з іменем Володимирa на честь великого князя київського – Хрестителя Русі та був висвячений у духовний сан.
Після закінчення аспірантури, вже архімандрит Володимир очолює Одеську духовну семінарію – єдиний на той час духовний навчальний заклад в Україні.
А у 1966 році він, у єпископському сані, стає представником Руської Православної Церкви при Всесвітній Раді Церков, що у Женеві. Далі святительське служіння майбутнього Предстоятеля проходить у різних країнах та континентах.
У 1973 році архієпископ Володимир стає ректором Московської Духовної Академії. З 1982 року, у сані митрополита, він – патріарший екзарх Західної Європи з представництвом у Парижі.
Чисельні церковно-адміністративні обов'язки не завадили митрополиту Володимиру займатися богословською наукою. Він захищає магістерську дисертацію, отримує професорське звання, має цілий ряд серйозних наукових публікацій та стає почесним доктором багатьох університетів світу.
З 1992 року Собором єпископів Української Православної Церкви одноголосно обраний її Предстоятелем з титулом “Блаженніший Митрополит Київський та всієї України”.
Митрополит Володимир був удостоєний чисельних церковних та державних нагород, зокрема, золотої Зірки та звання "Герой України".
У 1990 році, після смерті патріарха Пімена, митрополит Володимир посів друге місце на виборах патріарха Московського. Тоді було обрано Предстоятелем РПЦ Олексія II. Після його смерті, у 2009 році, мав незаперечні шанси бути обраним Патріархом, однак відмовився, заявивши, що бажає предстати перед Богом 121-м митрополитом Київським, аніж 16-м патріархом Московським, підкресливши тим самим древність та значення кафедри Київських митрополитів.
Сьогодні наша газета пропонує читачам розмову відомого на Волині педагога, релігієзнавця, автора ряду видань Дмитра Корнелюка та старшого благочинного Ковельської округи УПЦ протоієрея Володимира Ровінського про спочилого Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира в контексті сьогодення церковного життя та його перспектив.
Дмитро Корнелюк:
– 5 липня на 79-му році життя відійшов в прихисток Бога митрополит Володимир, глава Української Православної Церкви. Поховали Блаженнішого на чернечому кладовищі у Києво-Печерській Лаврі. Попрощатись та провести в останню путь Митрополита прийшли тисячі вірних різних релігійних конфесій. Адже для України він став взірцем служіння Богу та суспільству. Блаженніший митрополит Володимир був справжнім патріотом своєї землі.
Після повернення в Україну 20 червня 1992 року вже в якості Предстоятеля Церкви, своє звернення до тисяч людей, котрі його зустрічали на пероні Київського залізничного вокзалу, митрополит Володимир розпочав словами: "Я прибув не у відрядження і не за кордон, я прибув на свою рідну землю служити людям і Незалежній Україні".
Протоієрей Володимир:
– Повернуся до поховання Блаженнішого митрополита Володимира. При всій скорботі моменту, воно вилилося в багатотисячне людське торжество віри.
Учасники похорону говорять, що було таке враження, ніби брали участь не в погребінні, а в надзвичайних урочистостях. Воно й не дивно, адже більшість українців бачать у спочилому Предстоятелі УПЦ не тільки вчорашній день з його радощами та скорботами, але й день завтрашній – з його сподіваннями та перспективами.
Проводжали люди в останю путь спочилого Предстоятеля земної Церкви, а відчули, що отримали живого молитвеника та заступника у Церкві Небесній.
Мені довелося знати митрополита Володимира особисто. Познайомилися за наступних обставин. У 1988 році я, випускник духовної семінарії, в складі студентського церковного хору брав участь у святкуванні 1000-ліття Хрещення Русі в Парижі.
Митрополит Володимир у той час був патріаршим екзархом Західної Європи. Йому надзвичайно багато вдалося зробити для об'єднання розсіяних і розсварених емігрантів різних поколінь, котрі були вихідцями з царської Російської імперії та Радянського Союзу. Серед тих були як росіяни, так і українці та білоруси.
Місцем єднання стали православні храми, спільна молитва, спільні свята і навіть спільні трапези, котрі ініціювалися і відбувалися за участю митрополита Володимира.
Так от, йому вдалося підняти статус святкування тисячолітнього Ювілею Хрещення Русі на Заході до рівня ЮНЕСКО. В той же час організаційні клопоти напередодні свята забирали у Митрополита надзвичайно багато сил та часу.
Однак все це не завадило енергійному і сповненому батьківської любові Митрополиту за день до початку урочистостей особисто зустрітися з нами, студентами-учасниками хору і майже з кожним поспілкуватися. Але тим справа не завершилася. Митрополит Володимир замовив комфортабельний автобус і сам, в якості екскурсовода, з мікрофоном у руці, возив нас вулицями Парижу і дуже захоплююче розповідав його історію.
А ми, “діти СССР” періоду залізної завіси, більшість з котрих до тої пори далі свого районного центру не мали можливості поїхати, з розкритими ротами вдивлялися в отой відомий зі шкільного підручника і такий незбагнений Париж з його архітектурою, вітринами магазинів, а головне – невимушеністю у спілкуванні людей.
До того часу для мене, молодого юнака, церковний ієрарх такого рівня, як митрополит Володимир, здавався чимось недосяжно-великим і неприступним. Однак спілкування з ним допомогло здолати цей стереотип.
Тривале служіння митрополита Володимира за кордоном розкрило в ньому людину європейського світогляду, дуже багатогранну, надзвичайно толерантну, відкриту, доступну, але разом з тим – безмірно вірну своєму українському корінню та багатоплідну завдяки живильним сокам православної духовності.
Пізніше, маючи можливість періодично бачитися та співслужити Блаженнішому митрополиту Володимиру, звернув увагу і був вражений ще однією його рисою – він завжди був внутрішньо зосереджений, підтягнутий, зібраний, якийсь надзвичайно цілісний і молитовно налаштований.
Сьогодні вже є чимало свідчень про зцілення і явно чудесну допомогу у добрих починаннях, котра подавалася багатьом після його благословення та молитв.
Дмитро Корнелюк:
– Глава УПЦ відійшов у Вічність в дуже непростий для України час, коли вирішується доля не тільки держави, а й Українського Православ'я. Митрополит Володимир – великий стратег церковного будівництва – не дав зробити з УПЦ слухняний інструмент для проведення ідей "руського міра". Хоча, як відомо, серед ієрархів були і прихильники цієї церковно-політичної концепції.
Українське коріння Блаженнішого Володимира, його аскетичний спосіб життя, надзвичайна освіченість, духовна глибина та зрілість стали запорукою подальшого розквіту Української Православної Церкви після періоду тривалих гонінь радянської доби. Було закладено підвалини незалежності Церкви на Україні від Московського патріархату, юридично та практично реалізовано права її широкої автономії.
Хоча, з іншого боку, ні для кого не секрет, що сьогодні знову в офіційних документах РПЦ все рідше бажають вживати офіційний термін "Українська Православна Церква".
Протоієрей Володимир:
– Щодо викликів сьогодення на адресу Церкви в Україні, погоджуся з Вами, Дмитре Пилиповичу, що успадкований Блаженнішим Володимиром від батьків щирий патріотизм та набутий у роки гонінь здоровий практицизм у церковному адмініструванні переплелися з глибокою духовністю Митрополита.
За двадцять два роки Предстоятельства митрополит Володимир не дозволив, аби псевдо-церковні та політичні концепції (а їх, впертих адептів, вистачало не тільки зі сторони "руського міра") підміняли собою євангельське вчення Церкви.
Дипломатичність та стриманість Митрополита мали межі. У 2007 році на архієрейському соборі УПЦ, за особистим наполяганням Предстоятеля Церкви, було засуджено таке явище, як "політичне православ'я".
Саме цей рішучий крок приніс потім багато скорбот Митрополиту Володимиру. Чимала когорта можновладців та олігархів, як місцевих, так і закордонних, втратила важелі тиску на Церкву через організацію прополітичних "хресних ходів" та інших провокаційних заходів.
Почали розроблятися нові схеми маніпулювання Українською Православною Церквою (найчисельнішою релігійною конфесією України) задля використання її впливу у внутрішньому протистоянні та геополітичних інтересах.
Але всі ці самовпевнені “дядьки” з міністерськими портфелями, депутатськими посвідченнями, металургійними комбінатами та золотими батонами не змогли залякати немічного, на перший погляд, дідуся в інвалідному візочку, ім'я якому – Блаженніший Володимир, митрополит Київський і всієї України!
Сьогодні Блаженніший спочиває тілом на рідній Українській землі, у святій Лаврі золотоверхого Києва, а вони ховаються за кордонами, як злодії, або лицемірно маскуються, до пори до часу, під благодійників українського народу.
(Продовження у наступних номерах газети).
Залишити коментар