Став взірцем служіння Богу та суспільствуПродовжуємо публікацію розмови Дмитра КОРНЕЛЮКА та протоієрея Володимира РОВІНСЬКОГО про особистість та духовний спадок спочилого Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого митрополита Володимира (початок у газеті "Вісті Ковельщини" від 17 липня ц. р.).
Дмитро КОРНЕЛЮК:
— Одне з головних питань, яке нині найбільше хвилює суспільство, є відновлення єдності Православія в Україні. Події, що трапилися у церковному житті 1992 року, поклали початок складному періоду в житті нашого народу. Болючі рани розколу закровоточили як в суспільстві, так і в сімейних стосунках.
Протоієрей ВОЛОДИМИР:
– Рани від розколу дійсно болючі. Стан розділення не є нормальним для Церкви. Господь перед своїми Хресними стражданнями благає в молитві Отця Небесного про нас, що складають Його Церкву: "Щоб були всі одно" (Ін. 17, 21). Ці слова звучать тепер для кожного християнина як нагадування про заповідь, котрої ми не зберегли, котру порушили.
Зауважу, що всупереч усім намаганням радянських богоборців, після тривалого періоду гонінь на Церкву і віру, у свідомості українців ці поняття залишалися святими і недоторканними. Саме тому так болюче сприйняв простий народ розкол Церкви.
Нагадаю, що сучасний церковний розкол в Україні почався не у 1992-му. За декілька років до того на фоні передсмертної агонії СРСР та формування активних національних рухів, за непростих обставин, на Заході ще радянської України, відновлюється та отримує легальний статус Греко-Католицька Церква.
Православні священики Московського патріархату, що перейшли до УГКЦ зі своїми парафіями, добровільно підпорядкувалися іншому іноземному центру – Папському престолу у Римі. Втім, закордонне підпорядкування не завадило українським греко-католикам зайняти активну патріотичну позицію у суспільному та політичному житті і тим убезпечити себе надалі від дорікань у відсутності церковної самостійності.
В той же час, окремі православні священики та один з єпископів Західної України, активно підтримані Народним Рухом України, заявляють про свій вихід з РПЦ та проголошують створення Української автокефальної церкви.
На фоні цих подій в серпні 1990 року в Почаївську Лавру, котру на той час очолював нинішній Місцеблюститель Київської митрополичої кафедри митрополит Онуфрій (Березовський), прибуває новообраний патріарх РПЦ Олексій II в супроводі архієпископа Кирила (нинішнього Предстоятеля РПЦ).
Під час зустрічі та відвертої розмови з духовенством західних єпархій Патріарх визнає необхідність самоврядування Православної Церкви на території України. В жовтні того ж року у Москві збирається архієрейський собор РПЦ, на котрому Українській Православній Церкві було надано незалежність і самостійність в управлінні та права широкої автономії.
Отож, з того часу РПЦ в Україні отримала назву "Українська Православна Церква" (УПЦ), а її Предстоятель став носити титул: "Блаженніший Митрополит Київський та всієї України".
Свідченням того, що ще до Акта проголошення України незалежною Державою, єпископат, священство та віряни були готові до визнання Православної Церкви в Україні в статусі автокефальної (з грецької "самоочолюваної"), був Помісний собор Української Православної Церкви, котрий зібрався 1—3 жовтня 1991 року у Києві.
Я був обраний духовенством Хмельницької єпархії, де на той час звершував священицьке служіння, в якості делегата собору. Тодішній Предстоятель УПЦ митрополит Філарет (нинішній Глава УПЦ КП) запевнив учасників собору, що згода Московської патріархії про дарування статусу автокефалії УПЦ і визнання її в якості самостійної та незалежної Помісної Церкви вже практично досягнута, але потрібна формальність – соборне звернення єпископату, духовенства та мирян Української Православної Церкви до РПЦ.
Практично одноголосно була прийнята Постанова собору, в котрій, зокрема, говорилося: "Керуючись священними канонами і принципами дарування автокефалії та бажаючи мати благословенний мир, богозаповідану любов Христову та братське єднання як з Матір'ю-Церквою, так і з усіма Помісними Православними Церквами.., звернутися до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II та єпископату Руської Православної Церкви з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію, оскільки проголосити автокефалію може тільки вищий орган Помісної Церкви через собор єпископів".
Постанова була направлена патріарху Олексію II. Однак, як виявилося пізніше, Московська патріархія не давала митрополиту Філарету ніяких попередніх обіцянок і зволікала справу розгляду звернення, мотивуючи новими настроями серед віруючих України та історичними реаліями.
А реалії були ті, що влада України, під тиском патріотично налаштованих громадсько-політичних рухів, проголосила Акт про державну самостійність і незалежність. Ми стали свідками того, як значна частина старої партійної номенклатури, босів від КПРС готова була стати під будь-які знамена та декларувати найпатріотичніші лозунги, аби не втратити своїх владних повноважень та небачених досі можливостей перерозподілу державного майна, названого народом "прихватизацією".
З таким лукавством не хотіли миритися справжні патріоти, ті що вистраждали незалежну Україну за умов радянських утисків, пере-слідувань і таборів. Лідери громадсько-патріотичних об'єднань намагалися оголосити люстрацію радянським чиновникам. Та сили були нерівні...
У такому поєдинку за майбутнє України і та, й інша сторони вирішили заручитися духовним авторитетом Церкви та мати її підтримку. І ось тут в новітній історії України відбувається непоправне — з одного боку Церква, після періоду довгого ігнорування і нищення з боку держави, стає затребуваною, а з іншого — кожна із сторін політичних баталій в молодій державі, закликаючи на словах Церкву до відновлення єдності, на ділі всіляко перешкоджає справжньому єднанню, намагаючись отримати "контрольний пакет" у свої руки.
Я, наскільки міг, схематизував той процес, що відбувався в церковному житті України на момент поглиблення розколу Церкви в 1992 році. Саме тоді, через втручання в релігійне життя сторонніх зовнішніх та внутрішніх чинників, цілком церковний та канонічний термін "автокефалія" перетворюється у свідомості значної частини віруючих людей в символ зради Православія. А на базі УПЦ і УАПЦ виникає ще одна конфесія — УПЦ Київського патріархату.
За таких обставин Руська Православна Церква, а слідом за нею інші Помісні Церкви світу, дають зрозуміти Україні, що питання про дарування та визнання прав незалежності і помісності Української Православної Церкви може розглядатися після формування одностайності у прагненні до автокефалії всередині самої православної спільноти України та припинення розколу.
Ось в таких, аж надто складних умовах згадуваний нами покійний митрополит Володимир очолює Українську Православну Церкву і першим та невідкладним завданням ставить перед собою припинення подальшого розколу УПЦ.
Дмитро КОРНЕЛЮК:
– Ще 8 грудня 1992 року на засіданні Священного Синоду Предстоятель УПЦ Блаженніший митрополит Володимир заявив: "Розкол, що є лихом, трагедією українського православного люду, необхідно якнайшвидше ліквідувати.
Ми прагнемо, щоб УПЦ стала помісною, рівноправною сестрою в родині Православних Церков".
Митрополит Володимир став справжнім носієм ідеї помісності Української Православної Церкви. Оглядачі схиляються до думки, що Митрополит хотів після себе залишити Помісну Церкву. Не встиг...
Велике запитання: чи має український народ право на Єдину Помісну Православну Церкву, Церкву Апостольської традиції та Церкву майбутнього?
Протоієрей ВОЛОДИМИР:
– На мою думку, ідея Помісної Церкви, в розумінні митрополита Володимира, була не самоціллю, а, скоріше, засобом для виконання Церквою покладеної на неї Христом місії – звільнення людини від пут гріха та наслідування життя вічного.
Для митрополита Володимира питання: "Чи має український народ право на Єдину Помісну Православну Церкву?" стояло в іншій площині: "Чи має наш народ волю до подолання розколу? Чи усвідомлює необхідність єднання у вірі і любові задля успадкування права Помісної Церкви?". Древні канони, котрими дарується кожному народу право мати незалежну в управлінні Церкву, нагадують нам і про обов'язки – народ у цьому прагненні має жити у злагоді, любові та єдності у вірі.
В інтерв'ю журналісту "NEWSWEEK" у 2009 році митрополит Володимир з болем в серці констатує: "Ворог роду людського позаздрив нам, що ми в єднанні. І розділив. І ми тепер мучимося і сподіваємося, що вдасться об'єднатися православній Україні. Тоді Церква буде ще сильнішою і кількісно, і якісно. Статус автокефальної церкви може отримати Церква, котра єдина у цьому питанні, а не розділилася із-за нього".
На запитання того ж журналіста: "Все-таки вам потрібен автокефальний статус чи ні?" митрополит відповів: "Цей статус має вінчати всі наші зусилля. Але спочатку необхідно досягнути єднання."
Блаженніший Володимир не міг потурати людям, котрі бажали мати віруючих людей в якості маріонеток в руках позацерковних сил. Покійний Предстоятель УПЦ все зробив, аби вивести Церкву із становища, коли на державному рівні, при допомозі міжконфесійних чвар, штучно культивувалися розбрат, ненависть, наклепи, помста та інші пороки. І все це було (а десь ще й є) зручним комусь інструментом для маніпулювання свідомістю та тримання в покорі нас, українців.
Ви собі навіть не уявляєте, скільки за останню чверть віку було витрачено сил, талантів, енергії, ентузіазму на нав'язані нам міжконфесійні "розборки"!
Священики та миряни замість того, щоб присвятити себе духовному самовдосконаленню, відродженню традицій народного благочестя, вихованню у вірі дітей, збереженню чистоти юних, укріпленню на християнських засадах сімейних пар, турботі про сивочолих – вважали за обов'язок вправлятися в згубних перегонах: яка конфесія іншу більше брудом обіллє.
Я впевнений: чисельних жертв, котрі сьогодні має Україна, втрачаючи кращих людей, територію та інфраструктуру, не було б, якби голос Української Церкви звучав як один, якби українці в православній вірі "були всі одно" (Ін. 17, 21).
Дмитро КОРНЕЛЮК:
– В Україні є окремі ієрархи УПЦ, православна інтелігенція, які ще не встигли у своєму виборі визначитися на користь об'єднання і помісності. Є й такі, що відкрито виступають проти самої ідеї Української Помісної Церкви. В будь-який момент вони можуть піти на загострення ситуації як всередині УПЦ, так і загалом на загальноукраїнській мапі.
Однак відзначимо, що під впливом патріотично налаштованих ідей митрополита Володимира таких тенденцій стає все менше і менше.
Протоієрей Володимир:
– Якось один знайомий священик, що близько спілкувався з Блаженнішим Володимиром, зауважив, що своїм терпінням митрополит зміг об'єднати в Церкві людей з дуже різними поглядами – від митрополита Черкаського Софронія (відомого своїми закликами негайно проголосити помісний статус УПЦ) до митрополита Одеського Агафангела (котрий відкрито критикує ідею автокефалії Церкви). У всіх спірних ситуаціях Владика Володимир вважав за необхідне діяти м'якістю і скоріше погрішити в милосерді, аніж в строгості.
З іншого ж боку, наявність в УПЦ полярних поглядів на церковне життя свідчить про атмосферу внутрішньої свободи в цій найбільшій в Україні релігійній конфесії.
Митрополиту Володимиру вдалося зберегти єдність УПЦ, не застосовуючи механізмів "неодмінної одноголосності".
Продовження буде.
Залишити коментар