Найбільше любила Україну...Ця жінка жертовно поклала все своє життя, сповнене невимовних страждань, на вівтар служіння Україні та відійшла на вічний спочинок майже у 90 років…
З юних літ Михайлина Кирилівна Рабко (Кордонська) була активною учасницею всіх заходів у рідному селі Палагичі на Івано-Франківщині (тоді — Станіславська область), відвідувала "Просвіту", декламувала, грала в п'єсах, співала в церковному молодіжному хорі.
У сімнадцятирічному віці вона стала зв'язковою ОУН сіл району під псевдо "Зоряна" чи "Садова". З метою конспірації про це було відомо лише батькові. Перша заповідь з Декалогу українського націоналіста: "Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї" — стала кредо усього подальшого життя Михайлини.
Навіть вже живучи в незалежній Україні, завжди з невимовним болем жінка згадувала, як катували на її очах у лютому 1945 року подруг-зв'язкових Ганну й Марійку. Навіть власні тортури були не такими страшними: впродовж шести місяців перебування в Тлумацькому суді били нагаєм, відливали холодною водою, знов били — аж до суду.
Після винесення вироку — 10 років виправних таборів та п'ять років позбавлення прав — Михайлину та ще одинадцятьох дівчат відправили до Львова. Далі в холодних товарняках — по етапу на Урал. Відсиділа від дзвінка до дзвінка. Працювала на лісоповалі в тайзі, заготовляла каміння для будівництва Красноярської електростанції. Потім, дистрофовану недоїданням і тяжкою роботою до 32 кг, дівчину перевели у табiр в Інту Комi АРСР, де завантажувала вагони колодами.
Там і познайомилась з майбутнім чоловіком Федором Рабком, з яким після звільнення в 1954 році повернулась на Волинь, батьківщину Федора. Оселилися з маленьким сином Володимиром на хуторі за три кілометри від села Дубового в хатині на залізничному переїзді. Оскільки Федір був "коліяшем" з досвідом, а після війни потрібно було відбудовувати в Ковелі зруйновану залізницю, його взяли на роботу навіть зі "справкою" й надали житло як залізничнику.
За відмінну роботу на Ковельскій ГКС, де Михайлина Кирилівна працювала все подальше життя, дали їй однокімнатну квартиру в Ковелі (хоч на схилі літ мала власне житло, і так цим тішилась, що, навіть будучи тяжко хворою, не погоджувалась переходити до дочки, аби не завдавати клопоту).
Біль, жорстокість і страждання, що випали на долю жінки, не спопелили її душу, не зробили черствою й егоїстичною. Вона намагалася посміхатись, не жалілась і тоді, коли вже була прикута до ліжка…
До останнього подиху Михайлина Рабко була в нацiональному строю носiєм iдеї українського патрiотизму. Її можна було побачити скрізь: у церквi Київського патрiархату, в "Союзi Українок", в КУНi.
"Любіть Україну, горніться до неї, як до рідної матері, й не допустіть більше поневолення рідної землі, щоб лукаві знову ні силою, ні підступами не позбавили вас Вітчизни, мови, українського духу…" , — останні слова цієї свободолюбивої жінки.
Мілана ТХОРЖЕВСЬКА.
с. Дубове.
На знімку: Михайлина РАБКО.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар