Берегиня рідної мови та сімейного вогнища
Уже 53 роки свого життя Надія Василівна Тарасюк віддала педагогічній роботі. З них майже півстоліття несла хлоп’ятам та дівчаткам рідне слово, дарувала їм міцні знання з рідної української мови. Вона ще й зараз викладає улюблений предмет у Ковельському медичному коледжі.
Надія (дівоче прізвище – Журавська) народилася і виросла у селі Білашеві Ковельського району. Батька не пам’ятає. Він не повернувся з війни…
– Мама розповідала, що коли я була маленькою, батько пішов на фронт. Він узяв мене на руки, поцілував і сказав, що більше не побачиться з нами. Так і сталося. Я народилася в січні 1944, а тато загинув у жовтні того ж року, – розповідає Надія Василівна.
В дитинстві дівчинка довго вірила, що він повернеться:
– Прокидалася вранці і думала: ось я заплющу очі, порахую до тисячі – і батько з’явиться в дверях. Рахувала, а тоді, затамувавши подих, чекала. Але він не приходив. Я ще довго, кожного ранку, от так чекала його… Уже дорослою почала шукати місце його поховання. Знайшла: Литва, Лієпая…
Написала листа в одну з литовських шкіл. Отримала теплу, щиру відповідь, запрошення приїхати і повідомлення про те, що в капсулі у батька було записано ім’я його дружини – Євдокії Журавської (моєї мами) та домашня адреса. На жаль, я так і не змогла тоді поїхати на батькову могилу. А зараз це зробити вже дуже складно: здоров’я підводить, і візу треба оформляти…
Малу Надійку виховували мама і бабуся. Дівчатко росло розумним і допитливим. Ці риси допомагали дитині пізнавати навколишній світ мальовничого хутора за селом біля польської колонії “Радомле”, де стояла їхня невеличка хатина. Чарівний куточок з весняним цвітінням садків, пташиними переспівами, літнім розмаєм луків і чистим, настояним на травах, цілющим повітрям.
Оточена любов’ю рідних, збагачена змалку такими щедрими природними дарами, дівчина прекрасно навчалася в школі, була дисциплінованою, доброзичливою, відповідальною у ставленні до учнівських обов’язків та різних доручень.
У 1958 році з відмінними та хорошими оцінками закінчила Білашівську семирічку, а середню освіту здобувала вже у Ковельській школі №3.
З атестатом зрілості Надія прийшла у міськком комсомолу і попросила направити її на посаду старшої піонервожатої в одну із шкіл району. Її прохання задовольнили, бо юнка цього заслуговувала (ще у семирічці була вожатою в одному із менших класів).
«Активна, цілеспрямована, старанна, любить дітей, уміє з ними працювати», — так характеризували її колишні наставники. У кінці серпня 1961 року 17-річна Надія отримала призначення на бажану посаду в Любитівську середню школу імені Лесі Українки. Вищу освіту здобувала заочно в Луцькому педінституті.
Минуло п’ять неспокійних і прекрасних навчальних років у творчому, сильному і дружному колективі Любитівської десятирічки. Тоді повернулася Надія Василівна (уже Тарасюк) у місто Ковель, в рідну школу №3.
Непомітно, як хвилі у зеленавій Турії, збігали літа. Турбот у молодої жінки додавалося з кожним днем. Уваги потребувала сім’я – чоловік і дві щебетушки-донечки; ретельної підготовки вимагала робота: кожний урок мав відповідати вимогам часу, бути цікавим – інакше вона собі і не мислила. А ще – громадські доручення, не завжди ідеально влаштований побут, старенькі мама і тітка, котрі опікувалися проблемами її дитинства і молодості, а згодом уже й самі потребували її допомоги.
Трималася завжди з гідністю, в різних життєвих і трудових ситуаціях була стриманою, терплячою, кожне рішення ретельно зважувала, аналізувала, приймала без поспіху.
Так відгукуються про неї колишні колеги по роботі, друзі Микола та Олександра Тарасюки, доньки Алла і Тетяна, внуки Олег, Богдан і Платон. Їхні розповіді з найкращими побажаннями були оприлюднені на вечорі, присвяченому солідному життєвому ювілею Надії Василівни 19 січня 2014 року.
Це були щасливі, незабутні хвилини у житті жінки, яка багато зробила у своєму житті, здобула повагу, високий авторитет і заслужила шану серед тих, хто її знає.
“Старший викладач”, “Відмінник народної освіти” – ці почесні звання Надія Василівна Тарасюк вже мала порівняно у молодому віці, бо працювала з повною віддачею сил і знань.
Час немилосердний. Він забрав у Вічність найрідніших, найближчих, найдорожчих: маму, тітку, чоловіка і двох, зовсім молодих, зятів… Про це тяжко згадувати.
Але все це треба було пережити. Стояти твердо, не схилитися. І ця мудра і добра душею жінка вистояла, віддаючи часточку свого серця дітям, онукам, оточена їхнім теплом. Й до сьогодні енергії та невтомності додає робота, адже Надія Василівна досі щедро несе свої знання юним вихованцям.
Я була в неї на кількох “парах” у січні цього року в Ковельському медичному коледжі, де вона трудиться ось уже більше чверті віку. Тут відбувалися прекрасні години спілкування юнаків та дівчат зі світом поезії. «Диригувала» цим процесом Надія Василівна Тарасюк.
Проста, щира і водночас вимоглива, вона, така земна, в оточенні майбутніх медиків, що сиділи у білих халатиках, виглядала доброю феєю серед небесних янголів.
Уміло, цікаво, доступно вела вона своїх вихованців у глибину строф і рим, художніх образів та композицій, високих людських почуттів. Впевнена, що у своєму житті, у складних ситуаціях, у нелегких тривожних буднях вони з теплотою у серці згадуватимуть щасливі години, проведені зі своєю мудрою вчителькою.
Олена Чабан.
На знімку: Надія Тарасюк у своєму квітковому раю.
Фото з архіву автора.
Уже 53 роки свого життя Надія Василівна Тарасюк віддала педагогічній роботі. З них майже півстоліття несла хлоп’ятам та дівчаткам рідне слово, дарувала їм міцні знання з рідної української мови. Вона ще й зараз викладає улюблений предмет у Ковельському медичному коледжі.
Надія (дівоче прізвище – Журавська) народилася і виросла у селі Білашеві Ковельського району. Батька не пам’ятає. Він не повернувся з війни…
– Мама розповідала, що коли я була маленькою, батько пішов на фронт. Він узяв мене на руки, поцілував і сказав, що більше не побачиться з нами. Так і сталося. Я народилася в січні 1944, а тато загинув у жовтні того ж року, – розповідає Надія Василівна.
В дитинстві дівчинка довго вірила, що він повернеться:
– Прокидалася вранці і думала: ось я заплющу очі, порахую до тисячі – і батько з’явиться в дверях. Рахувала, а тоді, затамувавши подих, чекала. Але він не приходив. Я ще довго, кожного ранку, от так чекала його… Уже дорослою почала шукати місце його поховання. Знайшла: Литва, Лієпая…
Написала листа в одну з литовських шкіл. Отримала теплу, щиру відповідь, запрошення приїхати і повідомлення про те, що в капсулі у батька було записано ім’я його дружини – Євдокії Журавської (моєї мами) та домашня адреса. На жаль, я так і не змогла тоді поїхати на батькову могилу. А зараз це зробити вже дуже складно: здоров’я підводить, і візу треба оформляти…
Малу Надійку виховували мама і бабуся. Дівчатко росло розумним і допитливим. Ці риси допомагали дитині пізнавати навколишній світ мальовничого хутора за селом біля польської колонії “Радомле”, де стояла їхня невеличка хатина. Чарівний куточок з весняним цвітінням садків, пташиними переспівами, літнім розмаєм луків і чистим, настояним на травах, цілющим повітрям.
Оточена любов’ю рідних, збагачена змалку такими щедрими природними дарами, дівчина прекрасно навчалася в школі, була дисциплінованою, доброзичливою, відповідальною у ставленні до учнівських обов’язків та різних доручень.
У 1958 році з відмінними та хорошими оцінками закінчила Білашівську семирічку, а середню освіту здобувала вже у Ковельській школі №3.
З атестатом зрілості Надія прийшла у міськком комсомолу і попросила направити її на посаду старшої піонервожатої в одну із шкіл району. Її прохання задовольнили, бо юнка цього заслуговувала (ще у семирічці була вожатою в одному із менших класів).
«Активна, цілеспрямована, старанна, любить дітей, уміє з ними працювати», — так характеризували її колишні наставники. У кінці серпня 1961 року 17-річна Надія отримала призначення на бажану посаду в Любитівську середню школу імені Лесі Українки. Вищу освіту здобувала заочно в Луцькому педінституті.
Минуло п’ять неспокійних і прекрасних навчальних років у творчому, сильному і дружному колективі Любитівської десятирічки. Тоді повернулася Надія Василівна (уже Тарасюк) у місто Ковель, в рідну школу №3.
Непомітно, як хвилі у зеленавій Турії, збігали літа. Турбот у молодої жінки додавалося з кожним днем. Уваги потребувала сім’я – чоловік і дві щебетушки-донечки; ретельної підготовки вимагала робота: кожний урок мав відповідати вимогам часу, бути цікавим – інакше вона собі і не мислила. А ще – громадські доручення, не завжди ідеально влаштований побут, старенькі мама і тітка, котрі опікувалися проблемами її дитинства і молодості, а згодом уже й самі потребували її допомоги.
Трималася завжди з гідністю, в різних життєвих і трудових ситуаціях була стриманою, терплячою, кожне рішення ретельно зважувала, аналізувала, приймала без поспіху.
Так відгукуються про неї колишні колеги по роботі, друзі Микола та Олександра Тарасюки, доньки Алла і Тетяна, внуки Олег, Богдан і Платон. Їхні розповіді з найкращими побажаннями були оприлюднені на вечорі, присвяченому солідному життєвому ювілею Надії Василівни 19 січня 2014 року.
Це були щасливі, незабутні хвилини у житті жінки, яка багато зробила у своєму житті, здобула повагу, високий авторитет і заслужила шану серед тих, хто її знає.
“Старший викладач”, “Відмінник народної освіти” – ці почесні звання Надія Василівна Тарасюк вже мала порівняно у молодому віці, бо працювала з повною віддачею сил і знань.
Час немилосердний. Він забрав у Вічність найрідніших, найближчих, найдорожчих: маму, тітку, чоловіка і двох, зовсім молодих, зятів… Про це тяжко згадувати.
Але все це треба було пережити. Стояти твердо, не схилитися. І ця мудра і добра душею жінка вистояла, віддаючи часточку свого серця дітям, онукам, оточена їхнім теплом. Й до сьогодні енергії та невтомності додає робота, адже Надія Василівна досі щедро несе свої знання юним вихованцям.
Я була в неї на кількох “парах” у січні цього року в Ковельс
Берегиня рідної мови та сімейного вогнища
Залишити коментар