На прощу до КаменяраСкарбниця святості
Храм Святої Анни, немов магніт, притягує паломників з усієї України. Тут – унікальна скарбниця святості. В храмі зберігається більш як півтисячі мощей святих. Кожна реліквія – невелика іконка з ликом святого Великомученика, в нижній частині якої вмонтовано часточку його мощей. Неймовірно, але факт: в оригіналі (!!!) у спеціальному мощівнику зберігаються часточки крові Ісуса, тернового вінка, в якому Він ішов на страту, волосся Божої Матері, Туринської плащаниці, списа Лонгіна, посоху Йосипа Обручника та інше.
Ковельчани мали можливість торкатися цього мощівника, так як і мощей апостолів та всіх присутніх у церкві святих. Є ікони, які в даний час мироточать: Святої Світлани та Святої вмч. Варвари.
Багато людей запитують, а що то за диво, ці мощі, і яка їхня цілюща сила?
Ковельчанин Василь З. мені розповідає: "Я проходив понад стінами церкви і біля кожного мощівника молився, прикладався до святині і рукою, і губами, і головою. Через деякий час відчув, що моя невиліковна, хронічна хвороба (за словами лікарів) зникла. Як у казці! Я й до сьогодні не знаю, який святий допоміг мені. Віра, молитва і енергія святого зцілили мене".
Всі паломники діють так само. І багато з них зцілилось: хтось прозрів, у іншого зникла ракова пухлина, а в третього радість – після безпліддя дитятко народилося.
Паломники мали щастя бути обласкані молитвами двох Божественних літургій. Ознайомилися з історією храму і придбали чудодійні ікони, маселка та духовну літературу.
Літургія, святість мощей духовно очистили кожного. І це прекрасно, адже на вільне місце в душі прийшли любов і добро.
Слава Тобі, Господи!
Франкова колиска
Після обіду автолайнер з паломниками прямує в інше святе місце – до колиски таланту Івана Франка у Нагуєвичі. Тут колись колихала мати маленького Іванка. Колихала і колискову виспівувала, долю славну у Бога замовляла. Батько малого до кузні брав, щоб той бачив, як дух і залізо у вогні гартується. Батько Яків був славним ковалем – на всю округу.
Виросте Іванко і признається: "На дні моїх споминів, десь там у найглибшій глибині, горить огонь… Се огонь кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі".
І нам кортить до того "огню". Бо ж світло від нього на весь світ засвітило і нас прославило.
На пагорбі – цікава архітектурна споруда, яка нагадує піраміду у двох площинах.
Це – головний сучасний музей Івана Франка. З правого боку, ніби відсторонившись від сучасної будівлі, – пам'ятник Каменяру. Його обступили великі європейські письменники і філософи, підкреслюючи шану, повагу і рівність, а, може, й вищість.
Але ми прямуємо в протилежний бік – до садиби Франків. Там хочеться побачити первозданне історичне диво.
Батьківська хата… Дерев'яна, під солом'яною стріхою. Великі сіни з них – вхід до просторих кімнат-світлиць і комори.
Цікавинок багато. Он колиска малого Йванка. Таке собі коритце, підвішене на шнурках. "Спи, Іванку, засинай. Хай присниться тобі рай", – виспівувала, можливо, матуся.
А того раю і в багатих господарів не було. Он піч велика. На ній шість особин зимою спало (тепло, й не тісно), і ніхто не жалівся на брак місця. Хата напівкурна. Що це таке?
А це, коли комина не було і дим через дірки в стрісі виходив. Дим з печі через комин доходив до стелі. Там димохід ламався на 90 градусів, ішов горизонтально. Це, щоб іскри не долітали до стріхи. Така конструкція була вимушена. Австрійський уряд запровадив податок "на димове". З комина непосильну данину брали.
Немає комина над стріхою, то й платити податок нема за що. Такий собі обхід Закону заради виживання!
Комоди, столи, лави, мисники, ліжка пахнуть дев'ятнадцятим століттям та історією Франків.
Тоді, у 1856 році, коли народився Іван Франко, сприйняття цього світу було іншим. Стосунки між людьми – моральнішими й добрішими. Обійстя хутора Франків відкрите й доступне.
Заходь у гості – завжди раді. Сьогодні не так просто. Ховається сучасний господар від навколишнього світу. Огорожу у 2 метри висотою вибудовує. Думає, що смерть з косою через ту огорожу не перескочить.
Глупство! А вжилося у свідомість. Страх крадіжки? Можливо.
В хаті Якова Франка замок – так собі: для годиться. Дерев'яний, примітивний - не від злодія, хіба що від вітру, щоб не бавився і не зламав двері.
А сам дім приготовлений для спілкування гостей. З фасадного боку, по всій довжині стіни – лава з товстих брусів, чоловік на 30. Клубу у селі не було. Сідала молодь й співала, спілкувалася, а на подвір'ї танцювали.
Поруч – чимала комора для збіжжя та овочів. За кілька кроків – ота знаменита кузня, про яку згадував письменник. Здоровенна наковальня та міх великий і простору досить багато для майстрування великогабаритних речей. Така собі міні-майстерня з обробки металу.
А ще дивні вулики, накриті соломою. Вони довбані з товстого дерева. Те покоління бджіл відлетіло в історію. Їм на зміну прийшли інші, сучасні, але патріархальний устрій комах не змінився – вони, як і колись, "виробляють" для нас солодкий мед.
Ідемо через поважний старий сад. За ним – річка Збір. То любе місце Франка малого і великого. Затятий рибалка був. Приїде в село – за кловню або за кошика і гайда до річки. Ловися, рибко, велика й маленька!
На цій річці Стефаник з Іваном Яковичем познайомився й подружився. Якось приїхав до села та й питає, де Іван Франко? А йому кажуть: "Шукай на річці". Там і познайомилися.
Ось ще один незаперечний факт "хвороби" під назвою рибальство. Тільки-но приїхав у гості до Косачів у Колодяжне, як одразу схопився за кошика і до саджавки, яка була поруч, і давай в'юни ловити.
Для паломника і питання знайдеться. "А як там в Івана Яковича Франка із вірою?".
Хто з нас може знати, що в кого у душі? Розказують, що якось, набираючи воду у батьківський криниці, ключі втопив. Згуба невелика, але зафіксувалася в пам'яті. І так сталося, що блискавка в криницю ту вдарила. За древнім звичаєм, криницю засипали, бо пити з неї воду не можна. Сьогодні простіше: освятили б, відмолили і не засипали б. Але це так – до слова.
У 1910 році Франко захворів на "синдром Рейтера" – ревматоїдний артрит рук. Він себе переконав, що коли відкопає хворими руками криницю і знайде ключі, – виздоровіє. Проте односельці не дозволили, і він не зміг сконцентрувати волю і силу духу для свого зцілення.
Ще один погляд на віру випливає із розповіді самого Івана Франка. Він пише, що батько "був чоловік товариський, громадський". "З людьми і для людей!" – се девіз його життя. І досі тямлю, яке велике враження зробило на мене його оповідання про того святого, що просив Бога, щоб його увільнив від людської любові".Та батькова притча повчальна і для нас, сьогоднішніх. А суть її така.
Жив-був у селі славний лікар. Допомагав людям, чим міг. Бог дав таку ласку. Душею, духом, тілом і завжди з любов'ю. Люди йшли до цілителя потоком – ну, як до відомих нам Касьяна чи Ванги. "То ж яка це мука – допомагати людям день і ніч", – думав лікар у вільну хвилину. Якось побачив діда, що йшов з лісу голий, бородатий, зарослий.
– Ти звідки йдеш і чого ти такий зарослий? – запитав лікар.
– З лісу. Живу в печері і Богу молюся.
– Богу молися, але й для людей щось роби!
– Е, ні: одночасно служити Богу і мамоні не можна. Люди із їхньою гризотою та турботами, то є мамона. В час страшного суду люди ж тобі не відплатять добром.
І ще багато чого наговорив дід.
Лікар замислився: "А й, справді, яка дяка від людей? Виліковую їх, а подяки ніякої".
Втік в ліс, аби подалі від людей. Знайшли його там. Перейшов через ріку, в горах заховався – і знову до нього "липнуть" хворі: ідуть та йдуть.
"Господи, зроби мені таку слабість, щоб люди мене страхалися". Довго молився.
І сталося. Страшна хвороба впала на нього. Люди налякалися і стали від нього втікати. Тепер він ходив одиноким, і хотів наблизитись до людей. До церкви і до рідної хати його не пускали. Так ходив кілька літ. Усвідомив свій гріх і Бога знову згадав. Почав кликати й молитися, каятися в гріхах.
Бог почув і сказав:
– Бач, як жити чоловікові без любові. Хто людям служить, той і мені служить. Сама по собі людина не може бути щасливою. Найбільший мій дар – це любов до людей. Тільки на цій дорозі людина може мене зустріти.
– Господи, дай мені смерті! – попросив лікар.
– Знаєш, Валентине, досить твоєї покути. А за твоє служіння людям і ту любов попередню до них беру я тебе до свого Небесного Царства.
Так із Божої ласки став лікар Валентин Святим. І в наш час Святий Валентин є цілителем хворим і опікуном лікарів.
Так сталося, що Франкова хата не раз горіла, але її відновлювали. Сьогодні вона, як і колись, випромінює історію і дух славного сина України.
Згоріла і церква, в якій хрестили малого Іванка. Це – нове випробування. Знаємо ж бо, що церкви не згоряють і не зникають, а постають із попелу.
Нам розказують цікаву історію життя Івана Франка в головному корпусі музею. Осягнути за ті короткі хвилини всього неможливо. Це – глиба: філософ, письменник, поет, вчений, історик, етнограф, економіст. Написав і переклав 6 тисяч творів (!).
Потрібно видати 150 томів його творів, щоб вмістити творчий доробок генія.
Не забувають титана праці у Нагуєвичах, у Львові. Та є й в інших музеях України збирачі пам'яті. І ми пошанували.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар