Сурмлять, як тоді, у небі журавлі...Невеличкий хутір. Кілька довгокосих беріз підступають до вузького дворища. Хатинка угрузла в землю. Бігають по лужку зозулясті.
Тут, у цьому затишному куточку, що прилягає до села Городища, провів дитячі і юнацькі літа мій земляк Андрій Кондратюк. Згодом, вже у зрілому віці, він у передмові до книжечки "Слухаю осені тишу" напише: "Витоки мої — від рідної хатини в три віконця, від хутора, що поблизу Городища. Довкруг — гаї, і болота, і луки. Де Сонця схід — там Ковель, ближче — села Вербка й Дубове…".
Батько Андрія Кондратюка – гречкосій з діда-прадіда. Сім'я — велика, малоземельна — бідаки. "Народився, — пише він, — у році двадцять дев'ятому, в грудні, на Андрія. Батько Влас, матуся Василина". Я не лише ходив із його найменшим братом Сашком в один клас, а й рік служив у школі підготовки молодших командирів радянської армії на Далекому Сході в Уссурійському краї. Про своїх братів він ніколи нічого не розповідав.
Пам'ятаю, з Сашею після закінчення школи ми вже у званні старших сержантів зустрічалися на сопці, за якою виднілося Японське море. А потім була затока Петра Великого, сопки, тайга…
І ось несподівана зустріч — у кабінеті редакції газети "Вісті Ковельщини". Одного разу заходить до мене сивочолий, ще по-молодечому стрункий, чоловік.
– Я – Андрій Кондратюк, – відрекомендувався він. — Може, чули такого скромного письменника, який проживає у Володимирі-Волинському? Раніше вчителював, а зараз на пенсії і трохи пописую…
Я здивувався такому несподіваному гостю. Тож Андрій щиро і відверто поділився зі мною згадками про рідне село, сім'ю, а також про свої книжки.
Зараз перечитую видані у "Надстир'ї" Андрія Кондратюка, брата мого шкільного друга, книжечки "Слухаю осені тишу", "Зерно і слово".
Батьки письменника жили у бідності, нерідко без хліба. "Дві зими ходив до школи,— напише потім Андрій. — На голову звалилася війна".
Андрій на мить замовкає, ніби пригадує пережите. Тоді згоріло, спопелилось село, наче тут його й не було. А по війні — вже Ковель, третя школа…
З трепетом пригадую рядки щемливі, болючі із подарованої мені книжки: "Степанко у листах запитував з фронту: як там берези наші, хлопці-брати? Мама ридала: "Пишіть, дітки, що ростуть, шумлять на вітрах, поять нас цілющим соком. Крадькома, ріжком хустки втирала голубі очі, щоб ми не бачили…".
– Не повернувся Степанко. А берези наші клята війна згубила, – немов з тих далеких літ, спалахнув спогад.
Пригадуючи рідну домівку, село, де так швидко збігли його дитинство і юність, Андрій не міг забути й те, як вони, п'ятеро братів, точили із беріз сік. Про це написав у етюді "Кварта березового соку": "У дитинстві було неписане правило: солодкого трунку не пити, допоки кварта не виповниться. І до того існувала сувора черга – брати Сашко, Володя, Андрій, Миколка, останній Степанко.
Ось таке зворушливе "гроно" братів очікувало, коли ж можна посмакувати солодким трунком".
– Згадую і не може натішитися, — каже Андрій, — що пережив із своїми братами цю радість дитячих літ. У слоїки голубі капають краплини, холодні і солодкі. І тепер здається, що кращого напою не пив.
– Батько мовчки свердлив дірки. Ми добре знали, що з наших беріз він навіть гілки не зріже на віник, – додає Андрій.
А віники в'язанками Андрій з лісу носив. Дірочки-ранки довго лікував. По війні нові берези садили, але не поодинокі, а гуртом — по дві, три…
Скупий на слово, Андрій напише у своїй оповіді: "Над головою в полудневій млі летять і тужать журавлі. Як і колись тужили…".
Андрій зворушливо розповідає про стежки, по яких він ходив у Городищі. Тут у нього народилася любов до рідної землі, слова. "Вже літ копа і сніжна сивина, а я радію світу, мов дитина".
Тонким струменем бринить у Андрія Кондратюка спогад: "Нас, хлопців, п'ятеро в сім'ї було. Пили в спекоту із джерел холодну воду з долонь батьківських, з дерев'яних відер. Лише з солдатської баклажки пити нам чотирьом не довелося в ті дні, задимлені й сумні…".
"Із Вісли п'ю, – писав солдат, найстарший брат, – шоломом з Одера і Шпреє напитися хочу досхочу…".
Степанко спив сповна від вінця і до дна те лихо люте. За себе і за нас.
– Ми не шкодуємо, що з солдатської баклажки не пили, – в очах Андрія я побачив непрохану сльозу. Він не міг вихлюпнути горе, яке пережив. Зболено таїв у своєму серці і виливав час від часу на папір.
Мені зримо пригадалася зустріч із педагогами і учнями, де розповідав про свою творчість. Присутні запитували, як я писав повість "Нечимле", роман "Олена Пчілка", що думаю ще написати. В той час хтось з педагогів запитав:
– Ми знаємо, що з нашого села вийшли письменники і поети. А скажіть, ви пам'ятаєте Андрія Кондратюка, який теж народився у селі? Хочемо, щоб він побував в Городищі.
Не знаю, чому, але Андрій Кондратюк так і не порадував своїх земляків зворушливим письменницьким словом, бо не зустрівся з ними на жаль.
Що б не було у цьому неспокійному світі, а я не можу забути про зустріч із автором, моїм земляком, який подарував щемний, інколи болючий спогад.
А над Городищем й досі курличуть, як і колись, у небі журавлі…
Степан СКОКЛЮК,
член Національної спілки письменників України.
НА ЗНІМКУ: книжка А. Кондратюка “Зерно і слово”.
Залишити коментар