Чарівний світ поезіїСьогодні сторінка "Творчий світ" знайомить читачів з талановитою творчою особистістю – Галиною Оліферчук з Люблинця.
Народилась пані Галина в синьоокому куточку нашої Волині – Любомльському районі у с. Крушинці.
Перші її поезії побачили світ в 2001 р. у громадсько-політичній газеті "Вісті Ковельщини", де вона постійно друкується й сьогодні.
Г. Оліферчук – автор ліричних і патріотичних віршів, поезій для дітей, розповідей про своїх земляків, історій із життя людей.
Перша збірка під заголовком "Душі моєї золота криниця" вийшла друком в 2001 році. У неї ввійшли й написані власноруч пісні. Друга книга – на християнську тематику для дітей "Народження Ісуса".
Третя – "Абетка" для дітей з віршами і загадками. Четверта збірка "Ниточка пам'яті" (2013 р.) різнотемна.
В даний час у домашній "скринці" – до 90 загадок для дітей у віршованій формі.
Друкувалася також в загальноукраїнській газеті "Сільські вісті", в обласній "Вісник" (м. Луцьк), журналі "Люди і долі" (м. Луцьк).
Хай щастить Вам, пані Галино, в творчій діяльності й надалі, а натхнення завжди з Вами поряд буде!
Віра СЕМЕНІЙ,
голова літературно-мистецького Товариства "Творчий світ".
Кожен день до Тебе, Господи, молюсь:
Дай води напитись спраглому, Ісусе.
Хліба – для голодних, одягу – нагому.
Поверни заблудлих всіх людей додому,
Дай невірцям віри, хоч зерно гірчить,
А сліпому – світло, Слово твоє вічне.
Щоб в черствому серці проросло насіння,
Що Творець посіяв, – вістка про спасіння.
Матері за діток, щоб тривог не знали,
Серця не боліли і спокійно спали.
Не прошу для себе в Тебе, Боже, злата:
В мене хліба вдосталь, всім багата хата.
І мені нічого, Господи, не треба,
Лиш з Тобою бути, увійти до Неба!
Амінь!
ххх
Тебе зустріла зовсім випадково,
Ця зустріч – наче грім посеред неба.
Душа бажала ніжності й тепла,
Уста шептали: "Ні, минуло все. Не треба!..".
Роки життя, мов цвіт розпорошили,
І ти стоїш переді мною, наче сивий дуб,
Та зустріч ця, немов бальзам на рану,
Немов ковток води для спраглих губ.
Але з тобою бути я не можу,
І ти зі мною теж – я не твоя.
Тож хай на серце ляже пухом тополиним
Німий докір – ця зустріч несподівана моя.
ххх
А Нічка з Ранком молодим
Стрічалася таємно.
В палкім коханні вдосвіта
Освідчилась взаємно.
А згодом в них родився День.
Хто б міг таке збагнути?..
Старечо Вечір засопів:
– Якби ж літа вернути…
ххх
Любов, неначе кругла сирота,
Шляхами скрізь блукала-голосила.
Її скрізь гнали, наче того пса,
Та й ноги вже не йшли – було несила.
Вона хотіла захисту й тепла,
Пожити трішки у людей просилась.
Не прийняли… Не докоряла їм,
Лиш сумно-сумно в очі подивилась.
Куди не зайде – скрізь її женуть,
Із серця кожен швидше проганяє.
Любов в зачерствілих душах не живе,
Тому й тепла у них давно немає.
Тож схаменіться, люди, ви мерщій,
Наздоженіть любов, поки не зникла.
Вона стомилась вештатись в житті
І до самотності також не звикла.
Вона багато місця не займе,
Лишень впустіть в оселю свого серця.
Втамує спрагу вашу назавжди,
Немов вода цілюща із джерельця.
Любов цінуйте, бережіть її,
І кожен з нас нехай запам'ятає:
Любов у серці злому не живе,
Тому ніколи там її немає.
ххх
Краю мій дорогий, колисанко озер,
До схід Сонця я вранці прокинусь.
Пробіжусь по росі, своє вмию лице –
Новий день я найперша зустріну.
Як жевріє зоря у нічних небесах,–
Ви побачите в нас на Волині
Світязь шепотом хвиль голубих манить вас
Кришталево – озерної сині.
Завітайте до нас, де багато чудес,
Лесин край тут любов'ю розрісся…
То, можливо, і вам припаде до душі
Золота ця перлина Полісся.
В нас так гарно кругом, тиша бродить в лісах,
Літо квітне в цвіту на калині…
Як не вірите ви, то приїдьте до нас –
Побувайте в гостях на Волині.
ххх
Душі моєї полотно
Білила мати на потічку.
Щоб совість чистою моя була –
Пришила до сорочки стрічку,
– Дивись, синочку, не гордись!
Коли підеш у світ і поміж люди,
Не осором родину і батьків –
Душа твоя хай завжди чиста буде.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
смт Люблинець.
Матерям, сини яких
загинули, присвячую
Над узголів'ям схилилась низько,
До домовини припавши враз.
Він так далеко, він поряд, близько,
Обнявши сина в останній раз.
Труна закрита, оббита крепом,
Таким червоним, як сина кров.
Душа злетіла над сивим степом,
Лишивши мамі усю любов.
Її кровинка, синок єдиний,
З війни вернувсь отак назавжди.
Затьмарився горем їй світ цей білий,
Згоріло серце її в журбі.
Вона не плаче – вже сліз немає,
Зчорніла мати, лиш біль в очах,
Розпука чорна їй серце крає,
Завмерлий розпач – в німих вустах.
Мадонно-мамо, не плач, рідненька,
Бо я загинув за рідний край.
За Україну, за тебе, ненько,
За небо й Сонце, й весни розмай.
Леся ЧЕТВЕРОУСОВА.
Серпневим шляхом літечко прямує.
Родючість нив не диво – плідність праці,
І співом птаха збуджені ще вранці,
Жниварські коні носять в полі збрую.
Золотоглавих падають зернини,
Звивають вуса сонячні проміння,
І білі хмари – крила лебедині,
Байдужі вітру, тануть в небі синім…
Дорога чорна, стоптана роками,
Веде у дні, що зірваними стануть,
Звернути треба, бігти жовтим ланом
І милуватись колірністю гами,
Сухих стеблинок лагідним гойданням,
Та гарних квітів пахощі зібрати,
Їх принести у хусточці до хати,
Нехай в кутки вкладуться, мов на рани…
Загоять серце, душу, може, й тіло…
Дружина, мати, діти… Сивий тату
Іще чекає сина з війська. Втрати
Не розуміє – горе засліпило!
Дощами осінь плаче, тихо-тихо…
Повітря чисте, дихається легко.
Летить молитва, нібито лелека:
"Синочку любий, дихай, тільки дихай!".
Олена КАМІНСЬКА.
"На расстояньи двух слов
Стынет вопрос без ответа"
Федір САВЛУК.
Минуле й майбутнє – залишені.
Теперішнє спрагло вдихаю.
Ми – поруч. На відстані миті лиш,
Щоб мовити ніжно: "Кохаю!..".
Як зцілюють душу надломлену
Конвалії чари в повітрі!..
Ми – поруч. На відстані погляду –
В нім щастя бентежна палітра.
І зорі ясніють від подиву,
Сплітають слова-візерунки.
Ми – поруч. На відстані подиху,
Затихлого від поцілунку.
Каштани палають знов свічами,
А Місяць згасає поволі.
Ми – разом. Обвінчані вічністю
На відстані нашої долі.
Олена ПРАДІЙЧУК.
Україно моя – наче ласий шматок:
Кожен хоче тебе відкусити.
Чую стогін я твій, як же важко тобі
На собі оту погань носити.
Ллється річкою кров, гинуть кращі сини
За тебе, моя рідна країно!
Молоді, навіть юні, пішли в небуття,
Залишивши коханих і рідних.
Олігархи давно поділили тебе,
України для них не існує.
Тільки в наших серцях, Україно, живеш,
Як же любим тебе і цінуєм!
Тож ти, враже, дарма став на землю мою,
Бо країни ми – віддані діти.
Можеш знищити місто, забрати життя,
Тільки дух українців не вбити.
Віра СЕМЕНІЙ.
Плакали ялини, коли їх рубали,
Плакали, кричали на весь білий світ.
Золоті сльозинки капали-стікали,
На холодну землю із зелених віт.
Все заради свята – кілька днів у році,
Знищили півсвіту, молоде життя.
Он лежать зелені у дворах при боці,
І немає в наших душах каяття.
Бо усі так роблять, бо рефлекси стада,
Нас ведуть у прірву, у пустелю вже.
Відповідь нестиме ціла ця громада,
Що свою Планету так не береже.
Люди, схаменіться, бо онукам вашим
Навіть не присниться Божа ця краса.
Вип'єте до дна ви горя повну чашу,
Що здригнуться навіть тихі небеса.
Посадіть ялинку в себе біля хати,
Хай росте, зелена, в небо до зірок.
І дитина ваша зможе обійняти
Цю красу, коли зробить свій найперший крок.
І залишить в серці спогади тендітні
Про ту землю рідну, де вона зросла.
Та про маму й тата, й небеса блакитні,
І про ту калину в лузі край села.
Хай же їй присниться та стара криниця
З журавлем високим, і зелений ліс.
Та струнка ялина прийде подивиться,
І прониже душу поглядом наскрізь.
Цю красу ошатну не рубайте, люди,
Не вбивайте душу матінки-Землі.
Бо вона заплаче, бо вона затужить,
Що закриють Сонце ці німі жалі.
Плакали ялини, коли їх рубали,
Золотаві сльози все лились, лились.
Але ми не чули, але ми не знали,
Що за все платити прийдеться колись.
Леся ЧЕТВЕРОУСОВА.
Ховає Місяць, нічний злодій,
У хмарах свій блискучий ріг.
Спить соловей – король мелодій,
Крило підклав, мов оберіг.
Сон залітає у діброву,
Зітхає, втому посила,
Ледь чути вітрову розмову –
Жене той хмари до села.
Пастух він вірний і добрячий,
Хмаринку кожну збереже,
А поле врожаєм віддячить,
Букет волошок настриже.
Ще осінь — золотисті груші,
І мед квітковий, калачі,
До сліз дарунками зворушить
Крилате серце уночі.
Для них настануть білі ночі,
Вона багрянцем на плече
Спаде, послухати співочу
Ріку, що в голубінь тече…
В цей витвір Божої картини
Луною падають в казну
Червоні спалахи калини.
Обпікшись щербом об стерню…
Злітають злитки тополині:
Ліричні, легкі, золоті…
Враз подорожчали в хвилині,
Не ті, що в юності, не ті…
Георгій ІДРІСОВ,
поет, письменник, член НСЖУ.
Достигли ягоди чорниці –
Дзеркальні, як твої зіниці,
В росі, як сльози ті прощальні,
Німі, як спогади печальні.
Рясні, як маківки у полі,
Солодкі, як дарунок долі.
Терпкі, як голочки у хвої,
П'янкі, як ми удвох з тобою.
Пекучі, як останнє літо,
Пахучі, як липневі квіти.
Багряні, як серця в неволі,
І чорні, як рілля на полі.
Спокійні, як голубки сизі,
Жадані, як світанок в лісі.
Мрійливі, як зірки у хмарах,
Тужливі, як останній спалах.
Ольга ШЕВЧУК.
Подивилась баба Ганна
Чужі серіали,
І так гірко на душі,
І боляче стало.
Ну чому ото ті турки
Так щебечуть ніжно?
І жінок своїх голублять,
Носять каву в ліжко?
І слова які говорять,
Що не чула зроду!
Такі самі ніби люди,
Чи інша порода?
І живуть же недалечко –
Море переїхать.
А от бач!.. Хотіла б діда
З Турції, на втіху.
Хоч під старість, а почути
Лагіднеє слово!
– Що ти, Ганно, теревениш?
Бачиш, де корова?
Твою мать! В город залізла,
Шкоду яку робить,
А вона про якихсь турків,
Трясця їм, городить.
Як візьму зараз дрючка,
Місця буде мало,
Будеш знати, як дивитись
Чужі серіали!..
– Ой! – сплеснула баба Ганна
Об поли руками. –
Видно, Бог нас наділив
Горе-мужиками.
А всіх добрих – в Туреччину,
Аби ми страждали,
Чули ніжні ті слова,
Лише в серіалах.
Олена МОКРОУСОВА.
О Боже мій милий,
Ти дай мені крила,
Щоб я піднялася в небесну блакить
І всю Україну
Свою облетіла:
Побачити хочу, що в неї болить.
О Матінко Божа,
Омий її рани
Живою водою,
Що Син Твій дає.
Рвуть серце і тіло
Їй діти погані –
Жадоба і злоба в тих ранах гниє.
Пречистая діво,
Заступнице наша,
Ти Сина Ісуса
Свого попроси,
Щоб дав нам напитися
Мудрості з Чаші,
І в душі незрячі
Любов принеси.
Бо йде брат на брата…
Царице Небесна,
Забули, напевне,
На рідній землі,
Що віру – не вбити,
Що правда – воскресне,
Й усім нам воздасться
За кривди й жалі.
О Господи милий,
Прости й врозуми їх,
Усіх. Хто не знає,
Що творять біду…
О Матінко Божа,
Ти дай мені силу –
Я сіяти зерна
Любові піду.
Олена ЧАБАН.
Одного разу я образив тата.
Цей вчинок заважає мені жить.
Хоч збігло покаяння літ багато,
Та не йому – мені душа болить.
Він все простив, лише змахнув рукою,
Хоч у душі зацвів гіркий полин.
І тихо мовив: "Синку, Бог з тобою.
Ти зрозумієш, коли в тебе буде син".
Я пам'ятаю батьківські повчання.
Чомусь завжди збувалися вони.
Мінялися мої переконання
Й дозрівали, як у полі кавуни.
Відходив світ ілюзій через тата.
Реальність поселялася в житті.
Помилок дуже я робив багато.
Для мене тато й мама – вже святі.
Пройшли роки, зросли у мене діти,
Один в один все повторилось знов:
В моїй душі, де мали сходить квіти, –
Гіркий полин образою зійшов.
Чому на світі так буває,
Що зрозумієш лиш тоді усе,
Коли батьків уже в живих немає,
Коли лелека діток принесе?
Листи у Вічність я пишу до тата,
Та чи прийме їх Божа Благодать?
На покаяння йду в батьківську хату,
Молюсь.., але святі чомусь мовчать.
Любіть батьків, поки вони живі.
Знайдіть для них завжди якусь годину.
І розкажіть про успіхи нові,
Про себе, внуків, любу вам дружину.
Той лід в старечім серці розтопіть
Своїм теплом та добрими ділами.
Нащадків старість поважати вчіть,
Бо й ваша старість вже не за горами.
Любіть батьків, поки вони живі:
Боргів їм після смерті не вернеш.
І діти вас любитимуть тоді.
Посієш шану – шану і пожнеш!
Микола КУРИЛЮК.
В очах матусі – синє-синє море,
В очах матусі – далечінь степів.
В її очах заснуло тихо горе,
Поки те горе син не розбудив.
Він, мов лелека, полетів в дорогу,
В чужі краї, в далеку сторону.
А вдома матір не минуть тривоги,
Допоки син не скаже: "Я вернусь!".
В очах матусі – ніжне море ласки,
В очах матусі – даль махне крилом.
В її очах заснула тиха казка,
Бо діти всі зібрались за столом.
Оксана ВИЖОВЕЦЬ.
Залишити коментар