Між Богом і сатаною(Поч. у номері за 20 листопада ц. р.).
Мирослав з Івано-Франківська працює водієм автолайнера. Він більше десяти років возить паломників по святих місцях Європи. Так сталося, що ми в дорозі здружилися. І він не раз ділився потаємним.
В ім'я слави Господа і його діянь насмілюсь передати цю невигадану історію.
Мирослав – невисокого зросту, з кріпкою, в корінь статурою, і з твердим переконанням у своїй правоті вносить у мою свідомість істину, що Україну потрібно не тільки любити, але й боротися за неї, відстоювати. І що Христові молитви не просто промовляти, але проникатися ними, наповнювати серце і душу.
Психологія водія специфічна: він допитливий, мов журналіст, розкутий, як досвідчений мачо, і співрозмовник, схожий на знаменитого рибалку, в якого риби завжди міряно-не міряно.
Таким був і Мирослав. Любив випити з друзями, не цурався заглядатися на чужих жінок і навіть був не проти "скочити у гречку". Не зайвим був для нього "лівий" заробіток, хоч ці гроші додому не потрапляли. До церкви теж не спішив.
Словом, оригінальності ніякої – як більшість, так і він. З дружиною розлучився – і тут тебе, мій читачу, нічим не здивую. Прижився біля іншої господині, але будувати нову сім'ю не поспішав. І хтозна, куди б доля повела, якби не випадок.
Тож послухаймо його щиру сповідь:
"В той серпневий тиждень 2006 року поїздка видалась цікавою і не дуже втомливою. Група паломників відвідала знамениту Фатиму і переїхала до святинь та відомих місць у Франції. Поки туристи-паломники пізнають історичні місця, водіям – свобода й відпочинок. Зупинилися біля квітучого і затишного парку. Чудово: дихай, милуйся і набирайся сили.
Помандрувавши по озеленених доріжках, я вирішив відпочити. Знав, що ніч буде за кермом в дорозі. Приліг в автобусі. І тут сталося щось дивне: у вухах зазвучала церковна музика. Спочатку подумав, що радіоприймач увімкнувся. Але ж ні: все вимкнено, а музика грає і не стихає.
Стало не до сну. Страх напав і переживання. Перевертався на своєму спальнику, закривав вуха, ліг горілиць, а музика не зникала. Через якийсь час в мелодію піснеспіву вплівся лагідний голос: "Ти в Бога віруєш?" – "А як же", – пролепетав я. – "А як же ти віруєш, коли палиш цигарки, п'єш, жінці зраджуєш?.." – голос перераховував всі мої грішні вчинки, і їм не було кінця.
"Звідки той голос знає про мене все?" – подумав я і зі страхом, майже автоматично перехрестився. Згадав і прочитав "Отче наш" та "Богородицю". А той самий голос через повільну мелодію музики наказував:
"На сусідній з парком вулиці, неподалік церкви, буде йти мама з хлопчиком. Піди і поблагослови їх".
Куди іти, де церква, яка жінка? Але якась невидима сила підняла мене на ноги, і я кудись пішов.
Зачудувався, бо за парком побачив церкву, а неподалік від неї – літню жінку з хлопцем. Я поспішив, наздогнав пару і, поклавши руку на голову малого, промовив: "Благословення Боже на вас!". Чи мав право це говорити? Не знаю. Я просто виконував наказ.
Так само, не задумуючись, повернувся до свого автобуса. Тільки й лишилося, що осяйна, загадкова усмішка на обличчі жінки. Якесь сяйво випромінювалося від її голови.
Прийшов, ліг на спальник і ніяк не міг второпати, що сталося. Музика не припинялася. Поступово церковна мелодія перейшла в голосний ритм, схожий на важкий рок.
Далі – більше. Навколо гриміло, деренчало і вило. І поміж акордів з'явився роздратований і сердитий голос: "Ти кому служиш? Чому мене зрадив? Яке ти мав право благословляти дитину? Хочеш, щоб все добре скінчилося, слухайся мене".
Мене охопив ще більший страх. Здавалося, що я втратив розум. Напарник пішов з екскурсією, а я лишився сам-на-сам з невідомою силою.
А таємничий голос під гримучу музику впевнено наказував:
– Не лякайся. Все буде добре. Ідемо і провчимо одну молоду парочку.
Я знову слухняно встав і пішов у якийсь бік від автобуса. І справді: на одній із вулиць побачив молодят. Не задумуючись, підбіг і став копати хлопця під зад ногами.
Дівчина наробила ґвалту. За якусь хвилю з'явилася поліція і забрала мене в поліцейський ізолятор. Я вже не розумів, чи це сон, чи казка з поганим кінцем.
Серед шуму музики знову з'явився той грубий, холодний, бездушний голос: "Не бійся нікого. Все буде добре, але ти мусиш віддати мені в жертву своє серце!". І раптом я відчув пекельні болі в грудях. Здавалося, що серце ось-ось розірветься на частини. Зупинити біль нічим. Кричати не міг. Тільки музика двиготіла у вухах. Біс впевнено робив свою справу.
"Боже, спаси й помилуй!", – через силу спромігся вимовити я.
"А ти кому обіцяв серце?" – мов через сон, долинув інший, лагідний голос.
"Тобі, Господи", – вимовив я.
І раптом болі почали стихати. Став молитися. Доки молився, музика не грала. В цей час з'явилися поліцейські з перекладачем. Я розказав їм, як усе було насправді.
Мене не арештували, а відвезли до автобуса. Через деякий час повернулися паломники. І я в автобусі почав молитися і переконував усіх прилучитися до молитви й навертатися до Бога.
Я молився безперестанку, і паломники злякалися. Керівник групи відвіз мене в лікарню і зателефонував додому.
Лікарі поставили діагноз: "Перевтома". Я не був перевтомлений. Але моя безперестанна молитва викликала занепокоєння.
Вдома я теж продовжував молитися. І тут мене лякалися і намагалися лікувати. Хоч хворості я ніякої не мав. Треба було щось робити. Я пішов до священика отця Йосафата (нині єпископа). Той вислухав мене і заспокоїв, сказавши, що я здоровий. Це заспокоїло сім'ю і моїх близьких.
Поступово до молитви долучилися дружина і діти. Я склав обітницю Богу: де б не був, молитимуся півтори години на добу. В моєму житті багато чого змінилося".
ххх
Мирослава я зустрів через два роки. Ми радо привіталися. Він поспішив розказати, що прочитав мою книгу "Паломництво до Цариці миру".
І мовби на сповіді, знову відкрив душу:
"Не п'ю, не палю, і сімейне життя налагодилося. Даній мною обітниці ні разу не зрадив – молюся в автобусі, в готелі, а як пощастить – і в храмі. Дорожні пригоди, немов у казці, зникли. Ангел-охоронець чує мої прохання і охороняє та оберігає.
Боріться проти диявола. Відстоюйте свою душу для Бога. І боріться за неньку-Україну – в цьому і є сенс життя".
Що тут додати?..
Записав Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар