Церква та держава: сутність взаємовідносинСеред глобальних проблем нового тисячоліття питання взаємодії релігії і права, держави і церкви є дуже складними для вирішення й одночасно насущними для процесу подальшого розвитку людської спільноти.
Суспільство виникає і визначається соціальною природою людини, прагненням індивідуума до встановлення суспільних зв'язків і відносин. Спільність людей носить не тільки емоційний або раціональний, але, перш за все, духовний характер.
Священна історія Старого Заповіту свідчить про те, що держава утворилася не відразу – первісною ланкою людського суспільства була родина. Внаслідок складного історичного прогресу, керованого Божим Промислом, ускладнення суспільних зв'язків призвело до утворення держави.
У стародавньому Ізраїлі до періоду Царств існувала єдина в історії справжня теократія. Господь шкодує відмову людей від богоправління, водночас приймає вибір їх і санкціонує нову форму правління.
Таким чином, виникнення земної держави, як нової форми організації влади та суспільства, необхідно розуміти не як споконвічно Богом установлену реальність, але як надання Богом можливості людям згідно з їхнім вільним волевиявленням сконцентрувати і спрямувати зусилля на здійснення загальносуспільних інтересів, для того, щоб такий соціальний інститут, який є відповіддю на спотворену гріхом земну реальність, допомагав уникнути ще більшого гріха через протидію йому засобами світської влади.
Із пришестям Христа в людський світ земного життя вся людська історія була залучена в Божественний Промисел спасіння. Із Втіленням Христа Церква стала основою становлення і розвитку суспільства. Моральні норми християнства криють у собі надзвичайно великий потенціал, спрямований не тільки на викоренення зла, а й на поширення добра у світі.
ххх
У взаємовідносинах між Церквою і державою потрібно враховувати відмінність їхньої природи.
Церква заснована безпосередньо Самим Богом – Господом нашим Ісусом Христом. Одна з головних властивостей Церкви розкривається в понятті не просто організації людей, що подібна до партії або громадського об'єднання. Церква має іншу природу. Вона є Боголюдським живим організмом – Тілом Христовим (1Кор. 12, 27).
Зважаючи на це, Христова Церква з самого свого народження, являючи собою Царство Небесне на землі, виявила свою Божественну природу, якою вона відрізняється від усіх інших суспільних інституцій. "Я створю Церкву Мою, і врата пекла не здолають її" (Мф. 16:1).
Як заснована Христом, Церква є містичним духовним організмом, в якому діють церковні таїнства, існує ієрархія не тільки адміністративна, але і така, що має сакральне значення. Главою Церкви є Господь Ісус Христос: “Він є Голова тіла Церкви" (Кор. 1:18). Церква складається із членів не тільки видимих, але й невидимих: Самого Христа, святих і праведників, складових Церкви небесної.
Одночасно Церква є спільнота людей, поєднаних єдиною Православною вірою, не обмеженою певним народом, часом і територією. Як Тіло Христове, Церква безкінечно переважає все земне і ніяким земним законам не підлягає, але, як людська суспільна установа, Вона підпорядковується загальним умовам земного порядку: вступає у ті чи інші відносини з державами, іншими суспільними утвореннями. Вже одна ця обставина вводить її в галузь права.
Проте газуль права стосується не тільки вказаних відносин Православної Церкви. Вона охоплює і внутрішньоцерковне життя, устрій Церкви, взаємовідносини між церковними спільнотами та інститутами, а також між окремими членами Церкви.
Церква як соціальний інститут і право пов'язані між собою двояким чином. По-перше, Церква є носієм свого власного права, тобто тих норм свого життя, які мають своє підґрунтя у самій суті Церкви і якими визначаються її внутрішні правовідносини.
По-друге, як громадська організація, що існує у світі разом з іншими організаціями – політичними і релігійними, Церква неминуче вступає з ними у правові відносини. Норми, якими визначаються і ті, й інші відносини Церкви, складають церковне право.
Необхідно відзначити, що церковне право – це одна із тих сфер у правовій дійсності, яка недостатньо досліджена вітчизняною юриспруденцією. Неможливо аналізувати церковне право з погляду світської юридичної науки, не враховуючи сакральну сторону Церкви, не розглядаючи Церкву як Божественну установу, ігноруючи богословський і віроповчальний аспекти.
ххх
До складу канонічного зводу входять Правила Святих Апостолів, канони 6-ти Вселенських і 10-ти Помісних Соборів і правила 13-ти Святих Отців.
Включення в Канонічний корпус правил Вселенських Соборів не потребує пояснення. Ці Собори – орган вселенського єпископату, носія вищої церковної влади. Вселенські Собори, за вченням Церкви, непогрішні. Їхня непогрішність випливає з догмату про непогрішність Церкви. Без церковного законодавства порушується вся церковна дисципліна, що справляє негативний вплив на інститут Церкви.
Діяльність держави і Церкви спрямована на людину, вони служать людині, людській спільноті, суспільству. Однак ці дві суспільні інституції мають різну мету, виконують різні функції і завдання. Якщо метою держави є вирішення конкретних земних проблем, забезпечення спільного блага, то мета Церкви – вічне спасіння людей: "Царство Моє не від світу цього", – говорить Спаситель (Ін.18, 36).
Розкриваючи вчення Христове про правильне ставлення до державної влади, апостол Павло писав: "Усяка душа нехай підкоряється вищій владі, бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом… Роби добро і отримаєш хвалу від неї". (Рим. 13, 1-7).
Держава, у свою чергу, має свою законодавчу базу, яка регулює всі аспекти життя в суспільстві. Взаємоповага держави до церковного права і Церкви – до державних законів є запорукою їх гармонійного співіснування.
ххх
Відповідно до українського законодавства система державно-церковних відносин у сучасній Україні регулюється як міжнародними, так і національними нормативно-правовими актами.
Вона відповідає міжнародно-правовим актам. Це – Статут Організації Об'єднаних Націй, 1945 р.; Загальна декларація прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.; Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, 1950 р. та ін.
На сучасному етапі розбудови суверенної та незалежної Української держави правовий характер взаємовідносин Церкви і держави визначається Декларацією про державний суверенітет України, Конституцією України та Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації".
Згідно з Конституцією (ст. 35) та законодавством України взаємовідносини держави і Церкви в Україні здійснюються в таких напрямах: 1) держава та органи державної влади не втручаються у внутрішні справи діяльності Церкви та релігійних організацій; 2) Церква та релігійні організації не втручаються в діяльність держави та державних органів. 3) взаємовідносини держави і Церкви здійснюються на принципах рівності всіх церков перед Законом і невизнання державою жодної релігії як обов'язкової.
Законодавством України передбачено, що релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової інформації, а священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами (ст. 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").
Необхідно зауважити, що чинне законодавство встановлює та регулює види, створення, правову охорону та юридичне забезпечення релігійних організацій. При аналізі прав релігійних організацій та їх членів можна виділити наступне: 1) права по здійсненню богослужіння та відправлення інших релігійних культів; 2) майнові права релігійних організацій, пов'язані із користуванням культовими приміщеннями та використанням інших культових атрибутів; 3) права релігійних організацій та їх членів в трудовій та інших сферах.
Конституція України досить чітко визначає систему органів та посадових осіб різних рівнів, які повинні захищати права і свободи людини та громадянина. Це – Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, система судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.
Основоположне значення для системи державно-церковних відносин має ст. 35 Конституції України, яка проголошує: "Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноосібно чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність…".
Здійснення цього права може бути обмежене Законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, воно має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Згідно із Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації”, п. 2 статті 7: "Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій".
Законодавством України передбачено можливості здобуття релігійної освіти. Згідно з ч. 4 ст. 6 зазначеного Закону "Про свободу совісті і релігійні організації": "Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що належать їм або надаються їм у користування".
Виходячи з ч. 1 ст. 11 зазначеного Закону, "релігійні управління і центри відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) мають право створювати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів...".
ххх
Незважаючи на позитивний попередній як вітчизняний, так і зарубіжний досвід, Закон, який регулює відносини між державою і релігійними організаціями, не позбавлений недоліків.
Більше того, деякими фахівцями з юридиспруденції він оцінюється як далекий від досконалості. Так, правознавець Г. Друзенко називає його нібито демократичний характер “міфом”. Недосконалість чинного законодавства з релігійних питань нерідко ставала приводом для Конституційних подань (ухвали Конституційного Суду України від 14.07.1997 р. та від 21.10.1997 р.) та необхідності правотлумачних роз'яснень вищих судових установ України (наприклад, рішення Вищого Господарського Суду України від 29.02.1996 р., 18.11.1997 р., 06.11.2000 р., 18.04.2001 р., 18.11.2003 р.).
Визначаючи Українську Православну Церкву як релігійну організацію, національне законодавство водночас не бачить її як цілісну структуру, натомість визнає статус юридичних осіб за їхніми окремими структурними одиницями.
Немає також в переліку професій – священиків; в переліку дисциплін – теології (богослов’я), в результаті чого не визнаються дипломи, отримані громадянами за кордоном або в релігійних закладах освіти, розташованих на території України. Під питанням також пенсійне забезпечення священнослужителів, соціальна, освітня та благодійна діяльність Церкви, для якої необхідні матеріальні ресурси, з придбанням і утриманням котрих часто виникають проблеми насамперед юридичного характеру.
Очевидно, авторитет Православної Церкви може допомогти у вирішенні багатьох проблем, що заважають демократичному розвитку країни. Для цього необхідно створювати умови для ефективної співпраці суспільства, Церкви і держави. Таким шляхом демократії розвивалися європейські держави, до спільноти яких прагне увійти Україна.
Сучасна суспільно-політична ситуація в Україні характеризується значним ступенем соціальної напруженості. Протягом останніх років падає довіра громадян до владних структур, поглиблюється прірва між владою і суспільством. За цих умов значну роль у вирішенні багатьох внутрішніх проблем, що нині є актуальними для України, може відіграти Православна Церква.
Варто зазначити, що упродовж століть Церква Христова була опорою системи світоглядних та етичних цінностей, без яких не могли існувати ні держава, ні нація.
Православна Церква була тим джерелом, що напувало самі корені держави та її культури, живило її своїми благодатними струменями протягом тисячоліття аж до сьогодні, і це потрібно враховувати при формуванні концепції церковно-державних відносин.
Протоієрей Володимир МАЦУР,
кандидат богослов'я, голова юридичного відділу Володимир-Волинської єпархії.
Залишити коментар