21 березня — Всесвітній день поезіїЗажурилась Україна,
Співає сумної,
Як спливає домовина
Тихо за водою.
Не чиясь та домовина —
Домовина сина,
Що поліг за Україну,
Рідну і єдину.
Плаче гірко за ним мати,
Батько сліз не має,
Нема зброї, щоби взяти, —
Кулаки стискає.
Прийшов ворог не із Заходу,
Зі Сходу неждано.
І приніс нам не свободу —
Сльози, кров і рани.
Брат — на брата… І не спинить
Господь гріх той словом…
В нас єдина ж Україна
І єдина мова.
То що, брате, нам ділити?
Небо й землі рідні?
Чи це Сонце, що нам світить?
Може, наші злидні?..
Схаменіться, люди добрі!
Станьте на коліна
І просіть прощення в Бога
За свою провину.
І брат брата не вбивайте!
То є гріх найтяжчий.
Ліпше край свій піднімайте,
Зробіть життя кращим…
…Зажурилась Україна, співає сумної…
Хай же ворог клятий згине
Разом із війною!
Олена МОКРОУСОВА.
Засумувала батьківська хатина:
Так рідко в ній збирається родина.
Осиротіли верби біля тину,
І вітер сум навіює з долини.
Садок заріс травою й бур'янами,
І айстри не цвітуть на клумбі мами.
Колодязь занімів від здивування,
Й водичка не дзюркоче на світанні.
Тут зілля мати-й-мачухи жовтіє,
Неначе подає мені надію.
Моргають сумно жовті оченята:
«Чи ж бач: осиротіла твоя хата.
Чому забули всі сюди дорогу?
Чому бур'ян росте біля порогу?
Кропива розпустила крила-віти?
А тут колись гуляли ж малі діти,
Життя тут вирувало хороводом,
Хатина ця пишалась своїм родом.
Дзвенів чарівний мамин голосочок,
Що кликав всіх поснідати в садочок.
Тепер порожня хата і німа,
Завмер в ній рідний дух, життя нема. Віконця сумно задивились в даль,
І спогади снують в душі печаль”.
Світлана САНДАР.
Наймиліша у світі, матусю,
Я серденьком до тебе горнуся.
Ти для мене — промінчик тепла,
Я молюсь, щоб завжди ти була.
Щоб ранесенько чай заварила,
Щоби пестила, ніжно будила,
Так шепнула на вушко тихенько:
“Прокидайся, котятко маленьке”.
Солоденько зі сну потягнуся,
Обніму, поцілую матусю
І про те, як люблю свою маму,
Теж шепну їй на вушко словами:
“Я люблю тебе, сонечко-ненько,
За життя уклоняюсь низенько.
Ти для мене — промінчик тепла,
Я молюсь, щоб завжди ти була”.
Віра СЕМЕНІЙ.
До матусі в житті не спізнись поспішати.
Спливають літа, як причали земні,
Спливають зірниці — гніздечка крилаті,
Сріблясті стежини — в душі сивини.
Спалахне зорепадом лампада самотня,
Свіча обриси рідні висвітлює враз.
Вогнем вічним стала Берегиня незгасна,
Неначе учора будила у снах…
Голубкою мати голубить світ білий,
В піснях колискових обожнює рід.
Як горлиця мила пригорне щосили,
Омофором святим укриє від бід.
До болю — знову й знову в спомин —
Палає материнський світ.
Засяє горлицею неба Слово,
Вуста голубить благодатний спів.
Ріки зірниця в гавань серце кличе,
Сон-човен досвітком пливе.
Матусі вогнище одвічне
Живим життям в душі живе…
Іван ЯРОШИК.
Залишити коментар