Великий князь Володимир Рівноапостольний – хреститель Руси-України(До 1000-річчя пам'яті Святого князя Великого)
Більше тисячі років тому у водах "українського Йордану", як згодом називали наш сивочолий Дніпро, сталася подія, що назавжди змінила хід нашої історії. Ця подія визначила місце нашої країни в сім'ї християнських народів Заходу. Вона ж визначила і Києву роль бути істинною Митрополією, Матір'ю міст руських. А благословив Господь на цю величну місію князя Володимира Великого.
Князь Володимир (народився близько 960 року) ще з дитинства жив у християнському оточенні. Його виховувала бабуся Ольга, яка була християнкою. У подальшому на світогляд вплинули і його дружини-християнки (одна грекиня, одна болгарка і дві чешки). Правда, батько його, князь український Святослав, не любив нової віри, міцно тримався віри свого народу. Віри, яку духовенство пізніше глузливо назвало "язичеством", "поганством".
Хоч, судячи з того, до якої високої етичної культури дійшли в свій час, наші давні предки, стара українська віра не була вже такою "дикунською", як її дехто характеризує.
Володимир Великий – це справді великий князь український. Він – перший князь, який по-європейськи глибоко зрозумів потреби своєї великої держави. Маючи від природи державницький розум, Володимир з'єднав в одне ціле весь український народ, і його держава була однією з найбільших і наймогутніших на Сході Європи.
Володимир не цурався Європи – він добре бачив, що культурою Європа була-таки значно вищою за Україну. Він швидко переконався, що потрібно й самому, разом з народом своїм, приєднатися до цієї нової культури. А найпершим ключем до всього цього було одне – християнство, заміна старої віри на нову, тобто охрещення. І князь Володимир вирішив охреститися й охрестити свій український народ.
Сам князь Володимир ("Червоне сонечко", як назвав його тоді народ) охрестився 987 року. Цей рік тепер і прийнятий в народі як рік хрещення Володимира. Хоч професор А. Соболевський відстоює літописний рік – 988-й. Що стосується конкретного місця охрещення, то історики прийшли до висновку, що його встановити неможливо. Літописне оповідання відносить хрещення князя до міста Корсуня, відкидаючи Київ та Васильків. Але глибокий аналіз Іпатієвого літопису, праць преподобного Нестора, митрополита Іларіона, найавторитетнішого історика, монаха Якова наводять на думку науковців-експертів, що власне тут, у Василькові, найлегше було охреститись Володимирові.
Можна брати до уваги й те, що місто могло назву свою одержати від того, що тут охрестився Володимир, якого названо по-християнському "Василій" (так звався й тодішній грецький цар, майбутній швагро Володимира).
Виникає запитання: чому Володимир обрав саме християнство Візантії (Православ'я)?
Ніхто ніколи легко не змінює батьківської віри, ніхто не кидає так легко своїх переконань, в яких виховався. Нову віру приймають або через матеріальні вигоди, які вона несе неофіту, або через міцне переконання, що нова віра краща. Цих останніх людей ніколи не було багато, не був таким і князь Володимир, хоч літописець настирливо підкреслює, що Володимир охрестився з переконання.
Однак більшість дослідників переконані, що Володимир у той час не мав ані потреби, ані бажання аналізувати, котра віра найкраща – він вчинив так, як підказував його здоровий державний розум і мудрість енергійного володаря великої могутньої держави.
Візантійське християнство, по-перше, було надзвичайно вигідне для українського народу, бо єднало його з європейською культурою, сильною державою, якою була тоді Греція. Отож, саме ці політичні мотиви й спонукали князя Володимира прийняти нову віру – християнство, й то саме від Греції, а не від когось іншого. Адже це єднало, здружувало країни. А ще сприяли цьому родинні стосунки князя Володимира з тодішнім грецьким царем Василем (Володимир одружився на сестрі царя Анні).
По-друге, перемога візантійського впливу була зумовлена тим, що в Київській Русі місіонерська діяльність Візантійської церкви розпочалась ще за декілька десятиліть до охрещення Руси-України.
І, по-третє, важливим фактором було й те, що Православ'я проводило богослужіння на мові народу, серед якого воно розповсюджувалось в той час, як католики визнавали лише латину.
Охрестившись сам, Володимир 988 року охрестив у водах Дніпра киян і почав ширити Христову віру по всій своїй державі. На українських землях християнство приймалося непросто. Адже народ, не бажаючи позбуватися глибоко укорінених протягом віків вірувань, традицій та звичаїв, продовжував зберігати їх, і з часом багато з них набрали християнського змісту й стали частиною народної релігії – самобутнього українського християнства.
Прийняття християнства Київською державою об'єднало роз'єднані до того часу племена, що жили на її землях ввело Київську Русь в родину християнських народів Заходу, а водночас було поштовхом до нестримного розвитку духовної культури.
По всій країні почали виростати церкви, закладалися монастирі. Засновували школи, бібліотеки, розвивався іконопис і церковний спів.
Київ як столиця Київської Руси-України став центром заснованої після хрещення Київської Митрополії в юрисдикції Царгородського Патріарха.
Зараз же після хрещення киян Володимир розпочав будівництво великого храму, який закінчив 996 р. Це була Успенська (відома, як Десятинна) церква, бо Володимир дав для її будівництва десятину своїх прибутків.
По охрещенню Володимир жив ще 28 років і помер 15 липня 1015 р., проживши 56 літ. Поховали князя в Десятинній церкві, поруч з гробом дружини Анни, що померла в 1011 році.
Під час татаро-монгольської навали 1240 року мощі князя Володимира лишилися під руїнами Десятинної церкви і тут пролежали аж до ХVІІ ст., до митрополита Петра Могили, який 1635 р. знайшов ці мощі й переніс їх до Софійського собору.
За князя Володимира охрещено було головним чином тільки корінну Україну, та й то не всю, а переважно великі міста та більш доступні села. Не була охрещена й північна частина держави, яка пізніше склала Московське князівство.
Праця Володимира була епохальною в житті українського народу, за що князя й назвали "Великим". Це був справді великий реформатор свого часу, який міцною рукою повів Україну на Захід.
За цю величезну справу у 1254 році Володимира зараховано до числа святих.
Невдовзі по смерті Володимира Великого взявся завершити велику справу християнізації Київської Руси князь Ярослав Мудрий – син Володимира. Саме він продовжив розбудовувати свою державу на засадах християнської віри. Він поглиблював християнство, несучи його потрохи і в села, глухі куточки своєї держави.
Центром церковного українського життя з Х ст. став Київ як колиска християнства на Сході. Києву, взагалі Україні, випала величезна історична місія – охрестити всі землі держави Володимира та Ярослава, величезні землі Ростовські з Білозір'ям, Новгородські і Суздальські. Поволі були охрещені землі Муромська, Рязанська, Радомицька, а через 159 років – Москви.
Цю історичну роль України звичайно недооцінюють або замовчують російські історики та духовенство, але ми не можемо не звернути увагу на те, що цвіт нової віри Христової пішов на Північ і Схід саме від Києва, з України. І Церква Українська, Церква Православна по праву мусить зватися Матір'ю Церкви Московської. Цього російський народ не повинен забувати.
Наша свята Київська Церква (Митрополія) стала Церквою-дочкою грецької Церкви-матері. Церква-дочка і Церква-мати – то винятково євангельське, біблійне поняття. Усе це була одна Київська Митрополія. Митрополит Київський був підпорядкований Константинопольському Патріарху. Такий був для всіх православних Руси-України святий непорушний Закон.
Цей Божий Закон діяв протягом восьми сторіч – з Х по ХVІІ, аж допоки на 666 році нашої Христової ери в 1654 році не трапилася Переяславська Рада, і Україна-Русь зі своєю Церквою-матір'ю не потрапила під владу Московського царя Олексія і московських екзархів – цареугодників.*?
Залишити коментар